(1783), "Суперечка біса з Варсавою" (1783 — 1784), "Вдячний Еродій" (1787), "Убогий Жайворонок" (1787), "Діалог. Назва його — Потоп зміїний" (закінчено 1791).
Г. Сковорода жив у цей час (1770 — 1771) у селі Гусинці (нині Куп'янський район Харківської області) у дідичів Со-шальських, звідки навесні 1771 р. їздив до Києва і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. Потім з кінця 1771 р. перебрався до міста Острогозька, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев'яшову. У 1773 р. бачимо його в селі Бабаях у Якова Правицького. У серпні 1775 р. Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потім жив у селі Великий Бурлук на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сошальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, проживав у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровеньках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Маначинівці, Іванівці. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789 — 1790 рр. Г. Сково-рода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівці. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, що оселився в селі Хотєтово на ОрлОБЩИНІ, приніс із собою і подарував М. Ковалин-ському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 р. вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі, та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.
Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. у селі Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, та не спіймав", що й було виконано.
II
На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплину-ли три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Арістотель, Еразм Рогтердамський, німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон-Ставро-вецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туп-тало, Феофан Прокопович, Михаїл Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів'я та приказки, образні слова, вирази, порівняння.
Г. Сковорода створив власну філософську систему, у якій, на думку окремих дослідників, відчутні матеріалістичні тен-денції. Він визнавав вічність матерії. У трактаті "Потоп зміїний" підкреслював: "Давно вже освічені сказали оцю річ: таіегіа аеіегпа — "речовина вічна", тобто всі "місця і часи наповнила". Така думка свідчила б про те, що філософ не визнавав сотворення світу Богом, вважав, що Всесвіт складається із безлічі світів, взаємопов'язаних між собою, бо "завжди все йде в безконечність". Природа, міркував він, розвивається за своїми законами і не потребує ніяких першопричин для свого розвитку. Проте у своїх поглядах він не був послідовним. У першому філософському творі "Вступні двері до християнської добронравності" вчив, що існують два світи, чи дві "натури": одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: "Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде". Визнаючи Бога, він, однак, заперечував його надприродну суть, розчиняв у при-роді, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього "сила і правило всіх наших рухів і справ".
Продовженням учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи — один великий і два малі ("Потоп зміїний"). Перший — великий світ, Всесвіт, макрокосмос, що складається із численних світ-світів. Другий світ — невелич-кий, мікрокосмос, світок, або людина. І третій — теж малий світ — світ символів, або Біблія. У цьому світі зібрані фігури всіх