Визнаючи Біблію за окремий світ, світ символів, високо підносячи її авторитет і спираючись на біблійне вчення у всій своїй творчості, Г. Сковорода скептично висловлювався про її священність, піддавав сумнівам її "бабські історії" та вигадки.

Своє розуміння і тлумачення Біблії та біблійних образів Г. Сковорода виклав у трактаті "Кільце". Він визнає двоїстий характер цієї книги книг, відзначає, що її всі читають, та не всі розуміють. На його думку, "Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган", "вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками"; "Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх". Бог і премудрість, — учить Г. Сковорода, — безначальні. Мудрість, виражена в Біблії, — випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно: "Зневажати Біблію — означає мудрувати, ніби ми щось краще вигадали... Високо мудрувати—

означає ніби в наш вік народилась істинна премудрість, невідома давнім вікам і нашим предкам". Сковорода визнає, що "Біблія досить погана і нескладна дуда, якщо повертаємо її до наших плотських справ", тобто якщо все, написане в

\цій, сприймаємо на віру й тлумачимо на побутовому рівні. Звідси його тирада: "Чи можливо, щоб Єнох з Іллею залетіли

4 ніби в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив

\ сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилась? Щоб людина воскресла?

^Який суддя на райдузі? Яка вогняна ріка? Які челюсті пекельні? Вір цьому, груба давнино, наш вік просвіщенний!"

* ("Кільце"). Ці рядки давали підставу поверховим дослідникам ^ нового часу вважати Г. Сковороду мало не атеїстом і хулителем Біблії. Насправді філософ був великим знавцем Біблії, мав свою концепцію розуміння біблійного світу, виділяючи його навіть в окремий мікросвіт. У всіх біблійних оповідях, несумісних із новітніми раціоналістичними поглядами, Г. Сковорода бачив подвійний зміст, тлумачив їх у символічно-алегоричному дусі, згідно з досягненнями тогочасної богословської науки. Один з учасників філософського диспуту, відтвореного в "Кільці", Яків, передаючи погляди автора, запитує: "Чи не можемо відчувати, що Біблія тому є книга богословська, що веде нас тільки до відання Божого, покинувши все тлінне? Все земне тут руйнується, щоб скинія нерукотворна створилася для вишнього".

Сковорода бачив складність і заплутаність біблійних текстів, однак захоплювався їх великою внутрішньою силою, образністю і поетичністю, увагою до людини. "Біблія нічого не говорить, що б не стосувалося людини", — говориться у трактаті "Асхань".

Ставлення до Біблії, її розуміння й використання у Г. Сковороди однозначне. Вона була одним із джерел його творчості, активно присутня у всій його філософській системі. Він не заперечував Біблію, а утверджував її як джерело знань, мудрості, вікового досвіду пояснення і пізнання світу.

Провідне місце у філософській системі Г. Сковороди посідає розроблена ним теорія пізнання. Він вважав, що світ можна пізнати, людина може пізнати обидві "натури" — зовнішню і внутрішню. Початок же всякої премудрості ~ розуміти Господа: "Найголовніший і найначальніший пункт премудрості — це знання про Бога. Не бачу його, але знаю і вірую, що він є". Та перш ніж пізнати світ, людина повинна пізнати саму себе як частину Всесвіту. "Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, — повинен спочатку виміряти себе" ("Наркіс"). Теорія самопізнання розроблена у двох ранніх філософських трактатах Сковороди —"Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" і "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе". Обидва твори пронизує одна наскрізна /думка: "Пізнай себе". Головним і початковим пунктом пре-мудрості є знання про Бога, але для досягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе, пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе". Щоб робити добро іншим і відганяти від них зло, людина має пізнати добро та зло у собі й навчитися перебо-рювати зло. Істинне щастя людини — у ній самій, тому треба намагатися досконало пізнати себе і заволодіти цим щастям. Людина, яка не пізнала себе і не вгамувала своїх пристрастей, мало чим відрізняється від тварин. Для того, хто пізнав самого себе, легкою буде будь-яка справа. Пізнаючи себе і навколишній ' світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили і здібності, обирає свій шлях і усвідомленою "спорідненою" працею виконує своє земне призначення.

Вчення Г. Сковороди про самопізнання не було оригіналь-ним, повторювало концепції інших філософів. Його значення в тому, що, модифіковане на українському грунті, воно шукало хоч якийсь вихід із того становища, в якому опини-лося українське суспільство у XVIII ст. Поширена на суспільно-політичні, етичні і педагогічні погляди автора теорія самопізнання Г. Сковороди мала певний вплив на суспільний розвиток країни, заперечувала існуючі порядки і погляди, вибивалася з імперського розуміння людських цінностей.

У центрі філософії Г. Сковороди — питання про щастя людини і шляхи його досягнення. Опрацьоване воно у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» та інших творах. Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці. Він прославляв працю як джерело достатку, радості й задоволення. Проте це уславлення має у нього абстрактний характер, він не ставив і не міг ставити питання про розкріпачення праці, гадав, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона «споріднена», аби людина любила її і вкладала