двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в І українській поезії і започаткував силабо-тонічне віршування, І засноване на народнопоетичній основі. Кращі його поезії, що І ввібрали досягнення народної лірики і сатирично-гуморис-I тичного віршування XVIII ст., ще за життя поета стали І народними піснями, ввійшли до репертуару народних співців — І кобзарів і лірників, зазнали народних переробок. Саме пое-Щ тичні твори Сковороди поряд із широким потоком бурлескно-травестійного, сатирично-гумористичного віршування другої половини XVIII ст. і народної словесності створили передумо-ви для появи "Енеїди" І. Котляревського — першого твору нової української літератури.
Сковорода був прихильником простої мови, вважав, що саме простою, зрозумілою, афористичною мовою можна най-краще пояснити і передати істину. Проте він віддавав належне і "фігурним висловам", мові метафор і алегорій, яка сприяє збагненню й витлумаченню всіх таїн істини. Барокова анти-тетика — протиставлення небесного — земному, високого
Див.: ЧижеоськийДмитро. Український літературний барок/ Нариси. Ч. 2. - Прага, 1941. - С. 17 -68.
низькому, красивого — потворному, добра — злу, життя — смерті, світла — тіні — одна з найхарактерніших ознак його бароккового стилю і вислову.
Образи-символи Г. Сковороди — примітна ознака його художнього мислення. Образами-символами філософ пояс-нював невидиму натуру, тобто існування Бога, Істини. Кож-ний такий образ заховує у собі таємницю, яку треба розгадати і збагнути. Всі його твори орнаментовані емоційно наснаже-ними, експресивними образами-символами, властивими саме стилю бароко. Навіть за назвами трактатів криється цілий комплекс символів та алегорій. Ускладнена емблематика і алегоризм дещо утруднюють сприйняття творів Сковороди, для їх повного і глибинного розуміння потрібна певна філологічна й філософська підготовка.
Синонімічне багатство мови Г. Сковороди, вправне корис-тування всіма засобами красномовства, перехід на ритмічну прозу, вживання у прозових текстах асонансів і рим — усе це засвідчує як риторичну освіту філософа, так і емоційний поетичний склад його творчого світовідчування і світобачення.
Учень і перший біограф філософа М. Ковалинський ствер-джував, що Сковорода над усе любив свою рідну мову. Нема сумніву, що, живучи серед народу, спілкуючись з простими людьми, навчаючи їх, він користувався живою народною розмовною мовою. Проте писав він мовою вченою, книжною. Фактично його мова — це суміш давньоукраїнської, церковнослов'янської і російської мов, яка в той час вживалася в Україні, себто на території "тітки" Слобожанщини, на останньому етапі існування староукраїнської літературної мови.
Мова творів Г. Сковороди в цілому не однорідна. Ближче до народної основи, до живої розмовної народної мови стоїть він у своїй поетичній творчості, у байках, і найменше народна стихія позначилася на його філософських трактатах. Питання мови, таким чином, не є визначальним для розуміння й оцінки творчості Сковороди. Мовна строкатість не применшує його значення як українського письменника.
Г. Сковорода знав про існуючу в той час у філологічній науці теорію трьох стилів, яка виразно формулювалася у шкільних поетиках і риториках. З певними застереженнями її можна пристосувати і до творів Сковороди. Письменник свідомо писав окремі свої твори народною мовою, говорив, що існує "простеє нар'Ьчіе", "малороссійское нар'Ьчіе", та не ставив
своїм завданням диференціювати ці наріччя. Супровод-жуючи свій переклад трактату Ціцерона "Про старість" листом до С. І. Тев'яшова, він застерігав, що перетолкував цю книжечку "тутешньою мовою". Далася взнаки і особиста мовна практика: навчання у напівзрусифікованій Києво-Могилянській академії, перебування в Петербурзі і праця в російській місії в Угорщині, тривале проживання на землях українсько-російського пограниччя, обертання в колі зрусифікованого дворянства і вищого духовенства. Все це сприяло вироб-ленню мовного дуалізму у Сковороди, його тяжінню до більш виробленої на той час російської наукової мови. Влучно підмітив Т. Шевченко, що Г. Сковорода, як і шотлан-дець Р. Берне, міг був стати народним і великим поетом, "якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина"3.
Своєю творчістю і мовною практикою Сковорода завершив старий період розвитку української літературної мови. Ще за його життя стара мова і давнє письменство занепали. Новими шляхами пішли молодші сучасники і наступники Сковороди — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко та ін.
IV
У списку своїх творів, складеному Г. Сковородою на початку 90-х років XVIII ст. і переданому М. Ковалинському, значиться 18 назв оригінальних творів і 7 перекладів. Із них залишаються невідомими чотири переклади творів Плутарха: "О божій правосудді", "О смерти", "О храненіи от долгов", "О вождел'Ьніи богатств". До цього списку не ввійшли збірка "Сад божественних пісень", "Байки харківські", а також розрізнені поетичні твори українською і латинською мовами. Гіпотетич-ними залишаються відомості про написаний у 1753 р. для слухачів Переяславського колегіуму курс поетики "Разсужденія о поезій й руководство к искуству оной" і трагікомедію, слідів яких донині знайти не вдалося. Ймовірно, що трагікомедії Г. Сковорода не писав і пізніша згадка про неї потребує ретельної
І перевірки. Щодо переяславського курсу поетики, то, на Думку Д. Чижевського4, це могла бути скоріше збірка власних поетичних прикладів до майбутнього курсу поетики, Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у шести томах. / Передмова до нездійсненого видання "Кобзаря", 1847. — Т. 6. — К., 1964. — С. 314. Чижевський Дмитро. Український літературний барок/ Нариси. Ч. 2. — Прага, 1941. - С. 13 - 17.
аніж завершений цілий поетичний курс. Написані в переяс-лавський період поезії, що пізніше ввійшли до збірки "Сад божественних пісень", мали бути основою цього курсу, який, очевидно, не був оформлений як завершене ціле.
Заборона російським царизмом українського друкованого слова у XVIII ст. спричинилась до того, що майже все українське письменство