Філософське вчення Е.Канта

Родоначальником німецької класичної філософії стає І. Кант. В його творчій діяльності виділяють два періоди - докритичний і критичний. Ран-ній період творчості Канта присвячений філософським проблемам природознавства, а також конкретно-науковим дослідженням в галузі фізики, астро-номії, географії. Видатним досягненням Канта у цей період було застосу-вання діалектичних ідей для пояснення еволюції Всесвіту.

Основний, критичний період його творчості, пов'язаний з написанням трьох фундаментальних творів, в яких викладена система кантівської філософії. «Критика чистого розуму» присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання («чистий розум» у філософській традиції того часу - це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення). «Критика практичного розуму» є викладом етичного вчення Канта («практичний розум» означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків - в моралі, в праві, політиці тощо). У «Критиці здатності судження» містяться основи Кантівської естетики та теорії культури.

Безпосереднім завданням своєї філософії Кант вважає критику розуму. Проте ця критика спрямована не на підрив, а на утвердження позицій розуму. Кант був вірним спадкоємцем раціоналістичної традиції класичної філософії, але він розумів, що засобами розуму, науковими методами неможливо розкрити всі таємниці буття. Принаймні Бог, душа, свобода - непідвладні науковому пізнанню. Зайві претензії розуму, які були характерні для епохи Просвітництва, тільки принижують розум, дискредитують його. Тому Кант намагався чітко визначити межі його застосування, з'ясувати, що можливо осягнути розумом, а що — ні.

Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії - проблеми людини, її свободи і гідності Гносеологічні дослідження про пізнавальні можливості розуму, про особливості та принципи теоре-тичного пізнання підкорені етико-гуманістичній проблематиці

У «Критиці чистого розуму» Кант намагався розв'язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом. З одного боку, скептичний емпіризм Д. Юма переконав Кан-та у тому, що людина в змозі пізнавати тільки зовнішні прояви справжньої реальності, а висновки про сутність, про глибинну природу Всесвіту є безпідставними, поскільки не можуть бути обгрунтовані досвідним шляхом. Уявлення, котрі не засвідчуються безпосереднім чуттєвим досвідом, не є достовірними. Дійсно, Кант показав, що розуму неможливо ні довести, ні спростувати знання, які виходять за межі чуттєво даного. Як тільки розум намагається це зробити, він опиняється в пастці заблуджень, антиномій (протилежних суджень, які рівною мірою можуть бути доведені, наприклад: світ скінченний і світ нескінченний в просторі і часі).

З іншого боку, раціоналістична філософія абсолютно справедливо стверджувала, що на грунті спостережень, чуттєвого досвіду, неможливо вивести жодного закону науки, жодного загального висновку (тим більше неможливо досвідно-експериментальним шляхом перевірити такі ідеї, як існування Бога, безкінечність Всесвіту, безсмертя душі, наявність свободи у людини).

Отже, виявляється, що ні засобами розуму, ні чуттєвим досвідом неможливо довести істинність, достовірність наукового знання, його відповід-ність будові самого світу, поскільки наукове знання є знанням загальним і воно завжди виходить за межі безпосередньо даного, конкретного чуттєвого досвіду.

Парадокс ситуації полягав у тому, що наука наочно демонструє, що отримання достовірного знання можливо. Кант був палким прихильником наукового генія Ньютона і добре розумів, що ньютонівська теорія є цілком достовірним, загальним і необхідним знанням, що розкриває причинні зв'язки та закономірності світу. Кант ставить основне питання своєї «Кри-тики чистого розуму»: як можливе достовірне наукове знання, як можлива наука?

Кант знаходить вирішення цієї проблеми. Він розцінює своє вчення як «коперніканський переворот» в гносеології. До Канта вважалося, що в результаті пізнавальної діяльності людські знання повинні відповідати дійсності. Кант стверджує дещо інше: наукові знання відповідають дійсності тільки завдяки тому, що ця дійсність попередньо вже була упорядкована самим .розумом, узгоджена з ним. Виявляється, що не розум відповідає предмету пізнання, а предмет - розуму. Розум «конструює» уявно, в думці пре-дмет пізнання і пізнає тільки те, що було створено, скоректовано ним самим, узгоджено з його принципами і логікою. Тому вихідним принципом кантівської гносеології стає принцип активності суб'єкта пізнання.

Процес пізнання не є пасивним відображенням світу. Людина як розумна, логічна істота, не може мати справу з хаосом, не може пізнавати те, що не упорядковане, не оформлене. Природа людини така, що її розум перетво-рює строкатий хаос чуттєвого даного, невичерпну різноманітність світу на струнку картину світобудови. Ця «оформлена» розумом картина світу і уяв-ляється нам світом, яким він є «сам по собі», об'єктивно.

Людському розуму притаманні певні структури, певні засоби, якими він упорядковує чуттєві враження і уявлення. Такі «упорядковуючи» схеми, Кант називає апріорними формами пізнання («апріорні» означає «додосвідні»). Це - форми, які передують досвідному пізнанню і не залежать від са-мого досвіду. За Кантом, є два джерела пізнання - чуттєвий досвід і логічне мислення. Апріорними формами чуттєвого пізнання є простір і час, апріорними формами мислення - категорії, найбільш загальні поняття.

Чуттєвий досвід без просторово-часових координат перетворився би на хаос різноманітних вражень і уявлень. Цілісне бачення предмету і світу стає можливим завдяки цим додосвідним схемам пізнання. Так само і мислення використовує апріорні форми - категорії (Кант визначає 12 основних категорій), які організують процес розуміння, логічного пізнання. Просторово-часові координати і логічні зв'язки та закономірності, що фіксуються кате-горіями, - це форми самого розуму. Чи притаманні вони світу, незалежно від людини, - на це, вважає Кант, у принципі неможливо дати відповідь.

Кант не заперечував існування об'єктивного світу, незалежної від людини субстанції. Але достовірне знання про світ за межами чуттєво-емпіричного досвіду, про об'єктивну сутність світу отримати у принципі неможливо. Світ, яким він є