Подальший розвиток філософської думки в Україні пов'язаний з діяльністю філософствуючих літераторів. М. Коцюбинський досліджував проблеми відчуження людини, втрати органічного зв'язку з матір'ю-природою, землею. Причину такого стану він вбачав у "завойовницькому" ставленні людини до природи. "Перемога" людини над природою в кінцевому підсумку обертається для неї поразкою. Вихід з такого становища вбачається у встановленні постійного діалогу з природою як із своїм, "внутрішнім" — "Я". Любов до природного буття детермінується "серцем", звідси і "побожне" ставлення до довкілля (природи, землі тощо).

Активне, перетворююче ставлення до дійсності пропагувала Л.Українка. Вона глибоко вірила в пізнавальні можливості людини, закликала до знищення монархічного ладу і встановлення демократичного суспільства. Нищівно критикувала ідеалістичну філософію (неокантіанство, містицизм, спіритуалізм тощо) і релігію. Відкидала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. В народі вбачала могутню силу суспільного розвитку, творця всіх матеріальних і духовних благ та цінностей. Її творчість глибоко патріотична і водночас пронизана ідеями дружби народів.

Прихильником національно-комуністичних ідей був В. Винниченко. У своїй праці "Відродження нації" негативно оцінює злуку з Росією, твердить, що Україна та її народ багато втратили від цього "об'єднання". "Денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку зумовили зубожіння, здичавіння колись квітучого краю та людності".

Багато в чому погоджуючись з марксизмом, Винниченко під впливом змін та інших факторів поступово переходить на позиції "конкордизму". Згідно з цією позицією людина має жити в "згоді" сама з собою, з природою, з іншими людьми. В соціально-політичному плані Винниченко під кінець життя, активно проповідував ідею зближення ("конвергенції") соціалізму і капіталізму, яка найповніше проявилася в романі "Слово за тобою, Сталіне!". Багато розмірковує над проблемою сенсу цивілізації. Екстенціальні мотиви (біль, переживання, оптимізм) властиві в цілому творчості В.Винниченка.

Видатною постаттю в українській суспільній думці другої половини XIX — першої половини XX ст. був М. Грушевський.

М. Грушевський не залишив окремої філософської розвідки, але своєрідне розуміння ним минулого, внесення коректив і доповнень в осягнення історичного процесу, вибір методів пізнання дають нам право стверджувати, що він як видатний історик, громадський і державний діяч був одночасно мислителем філософського спрямування. Поєднуючи теоретичну та практичну діяльність, вчений виступає як самобутній соціолог і політолог, що дає йому можливість сформувати свою історіософську концепцію і цим самим збагатити українську філософську думку.

М. Грушевський був прихильником історико-соціологічного методу, що виник на ґрунті ідей позитивізму.

Переосмислюючи здобутки європейського позитивізму і соціології та творчо поєднавши їх з українською народницькою історіософською традицією, започаткованою Кирило-Мефодіївським братством, Грушевський у своїй історіософській концепції на передній план ставить одне з основних положень, згідно з яким суб'єктом історичного поступу є народ.

У творчому доробку М. Грушевського є дослідження з проблем етнокультурного становлення української людності. Вчений залишив нам цікаві розвідки, в яких показав, як формувався народний світогляд наших предків, їх релігійна свідомість. Розглядаючи духовне життя українців, М. Грушевський особливу увагу звертає на значення релігії, зокрема християнської, як фактора, який своїм впливом сприяв прилученню українського народу до світового культурного процесу.

Серед українських мислителів, які змушені були продовжувати свою творчу діяльність за межами України, насамперед слід назвати В._Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова, Д. Чижевського та ін.

Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник "Відродження нації", романах "Записки кирпатого Мефістофеля", "Рівновага", "Божки", "Сонячна машина", "Заповіт борцям за визволення", "Чесність з собою", "Великий Молох", "Нова заповідь", "Слово за тобою, Сталіне!", "Щастя", "Листи до юнака", "Конкордизм" та ін.

Центральні теми його творчості пов'язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-естетичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. В його творах (наприклад, "Сонячна машина") звучить також ідея єднання людини з природою тощо, В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) — історик, соціолог, політик, публіцист. Народився він у с. Затурцях на Волині.

Він автор творів: "Україна на переломі 1957-1959" (1920), "Листи до братів-хліборобів" (1919-1926), "Релігія і церква в історії України" (1925) та ін.

У своїх поглядах В. Липинський пройшов шлях від демократизму до прихильника, ідеолога консервативно-монархічного ладу. Центральні теми його творчості включали, в основному, національні, державотворчі питання. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через вирішення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації.

Актуально звучить сьогодні ідея Липинського про рівність між державною і національною приналежністю. Як зазначає Ю. Вільчинський, на місце культурно-мовного націоналізму Липинський ставить територіальний патріотизм, цим самим стверджуючи погляд, що всі мешканці української землі мають бути повноправними громадянами Української держави.

На формування національної свідомості Д. Донцова ще в юнацькі роки великий вплив мала брошура його вчителя, родоначальника українського націоналізму Миколи Махновського "Самостійна Україна", яка була просякнута ідеєю любові та відданості до України і прагненням звільнитись від панування та зневаги чужинців.

Слід зазначити, що на формування світогляду Донцова вплинуло глибоке знання ним історії світової філософської думки.