:

“Григорій Сковорода – філософ, мандрівник”

План

Вступ

Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною — філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами —латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого.

1. Особливості філософії Г. Сковороди

На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплинули три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Аристотель, Еразм Роттердамський, німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон Ставровецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Михаїл Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів'я та приказки, образні слова, вирази, порівняння.

Г. Сковорода створив власну філософську систему, у якій, на думку окремих дослідників, відчутні матеріалістичні тенденції. Він визнавав вічність матерії.

Природа, міркував він, розвивається за своїми законами і не потребує ніяких першопричин для свого розвитку. Проте у своїх поглядах він не був послідовним. У першому філософському творі "Вступні двері до християнської добронравності" вчив, що існують два світи, чи дві "натури": одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: "Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде". Визнаючи Бога, він, однак, заперечував його надприродну суть, розчиняв у природі, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього "сила і правило всіх наших рухів і справ".

Продовженням учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи — один великий і два малі.

Визнаючи Біблію за окремий світ, світ символів, високо підносячий авторитет і спираючись на біблійне вчення у всій своїй творчості, Г. Сковорода скептично висловлювався про її священність, піддавав сумнівам її "бабські історії" та вигадки.

Своє розуміння і тлумачення Біблії та біблійних образів Г. Сковорода виклав у трактаті "Кільце". Він визнає двоїстий характер цієї книги книг, відзначає, що її всі читають, та не всі розуміють. На його думку, "Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган", "вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками"; "Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх".

Сковорода бачив складність і заплутаність біблійних текстів, однак захоплювався їх великою внутрішньою силою, образністю і поетичністю, увагою до людини. "Біблія нічого не говорить, що б не стосувалося людини", — говориться у трактаті "Асхань".

Ставлення до Біблії, її розуміння й використання у Г. Сковороди однозначне. Вона була одним із джерел його творчості, активно присутня у всій його філософській системі. Він не заперечував Біблію, а утверджував її як джерело знань, мудрості, вікового досвіду пояснення і пізнання світу.

Провідне місце у філософській системі Г. Сковороди посідає розроблена ним теорія пізнання. Він вважав, що світ можна пізнати, людина може пізнати обидві "натури" — зовнішню і внутрішню.

Вчення Г. Сковороди про самопізнання не було оригінальним, повторювало концепції інших філософів. Його значення в тому, що, модифіковане на українському ґрунті, воно шукало хоч якийсь вихід із того становища, в якому опинилося українське суспільство у XVIII ст. Поширена на суспільно-політичні, етичні і педагогічні погляди автора теорія самопізнання Г. Сковороди мала певний вплив на суспільний розвиток країни, заперечувала існуючі порядки і погляди, вибивалася з імперського розуміння людських цінностей.

У центрі філософії Г. Сковороди — питання про щастя людини і шляхи його досягнення. Опрацьоване воно у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» та інших творах. Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці. Він прославляв працю як джерело достатку, радості й задоволення.

2. Ставлення Г. Сковороди до багатства та розкоші

Г. Сковорода негативно ставився до багатства й розкоші, вважав, що багатство само по собі є злом і породжує зло.

У критиці Сковородою вищих верств суспільства є чимала доля релігійного моралізаторства, до критики «світу» він підходив з позицій раннього християнства, відстоював загальну рівність, шанував бідних за їхню моральну чистоту, працьовитість і сердечну радість.

Загалом погляди Г. Сковороди на багатство і бідність мають конкретний зміст, спроектовані на реальну дійсність. Для прикладу можна послатися на висловлювання «нині коли злидар — тоді й бідняк і дурень», у яке вкладено всю глибину конкретної критики сучасної дійсності.

Своїм вченням Г. Сковорода заперечував багатство, боровся зі спокусами, які воно несе людині. Його ідеалом було багатство духу, чистота серця, душевний супокій, цільна й не розбещена мерзотами «світу» людина. Сковорода став обличителем конкретних явищ тогочасного життя, і метою його критики було не врятування душі, а досягнення людиною щастя й душевного супокою на землі, виховання чесної і сильної людської особистості, не засліпленої жадобою до наживи, до блиску золота, до слави.

3. Національне питання у творчості Г. Сковороди

Г. Сковорода був не громадянином світу,