як це трактується в окремих працях, а сином поневоленої України, з якою ділив і свою особисту недолю убогого, невлаштованого мандрівного вчителя, що міг у будь-який час стати кріпаком, позбавленим тієї мізерної вольності, яку він мав і яку пильно оберігав. Поняття батьківщини у нього було дещо відмінним від загальновизнаного, бо про державність України в його час говорилося хіба що пошепки. М. Ковалинський звернув увагу на те, що Г. Сковорода називав матір'ю Малоросію, де він народився, тобто історичні землі України, — Полтавщину, Київщину і Чернігівщину, але перевагу віддавав Україні — Слобожанщині, називаючи її тіткою, і на цій землі прожив другу половину свого життя. Вбачати в цьому роздвоєність Сковороди у ставленні до України нема підстав. Український етнос, його історичну традицію, культуру і мову він розумів і сприймав як одне ціле.
Про брак національної традиції у творчості Г. Сковороди стверджувати також нема підстав, усією своєю діяльністю філософ був закоріненим у національний ґрунт.
Так, він багато писав про загальнолюдські вартості, не надаючи їм українського національного колориту, та це зовсім не значить, що він філософ позанаціональний. Якраз навпаки, за ним усталилося визначення народного мандрівного філософа, що найбільше вписує його в український культурно-національний контекст XVIІІ ст.
Сковорода — прихильник особистої свободи, його втеча від світу, автоепітафія "світ ловив мене, та не спіймав" є одним із засобів не лише особистого, а й національного самозбереження, бо тільки через своє, національне, можна осягнути загальнолюдське. У Сковороди ніде не знаходимо заперечення національної традиції чи у будь-якій формі висловленої байдужості до неї. Він належав до української інтелектуальної еліти свого часу, яка сприймала розуміння нації більше у політико-територіальному аспекті, хоч віддавала належне і етнокультурній, глибинній основі української національної ментальності.
На освіту Г. Сковорода дивився як на засіб виховання всього народу. Мандруючи по Україні, перебуваючи весь час серед простолюду, він заслужив собі славу народного вчителя. Джерелом педагогічних поглядів Г. Сковороди були традиції народної педагогіки, народна мудрість, народні погляди на освіту і виховання. Народна етнопедагогіка вплинула на головну педагогічну ідею Сковороди — трудове виховання за принципом "спорідненості". Виховання людини праці, чесної особистості, що трудиться згідно зі своїми природними нахилами, пронизує всю педагогічну систему Сковороди, викладену у притчах "Вдячний Еродій" та "Убогий Жайворонок". Сковорода — прихильник народного виховання. Він не визнавав великосвітського виховання, коли доступ до науки мають тільки багаті. За його твердим переконанням, "виховання й убогим потрібне". Вчити людину треба тому, до чого у неї природний нахил, що для неї передбачила "блаженная натура": "Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце і мати від того задоволення, але не сову". Якщо хтось хоче вчити не по природі, хай пам'ятає прислів'я: "Вовка в плуг, а він в луг". Йдучи за народними поглядами на виховання, Сковорода на першому місці ставить роль батьків у вихованні дітей. Якщо батьки не виконують своїх обов'язків перед дітьми, то стають винуватцями всіх їхніх бід.
Сковорода був прихильником загальної освіти для всіх станів суспільства, виступав проти схоластичного навчання, заперечував і висміював "мавпяче" великопанське виховання з його "шлунковою і череватою" філософією. Педагогічні ідеї Г. Сковороди з їх вимогами загальної і доступної для всіх освіти, думками про трудове виховання знайшли подальший розвиток в українській педагогічній думці XIX — XX ст.
Висновок
Могутній загальнолюдський зміст творчості Сковороди заполонює нашу сучасність, робить її близькою і зрозумілою читачам кінця XX ст. Проповідь гармонії природи і світу, боротьба з бездуховністю людини і відстоювання її внутрішньої свободи, соціальний оптимізм, одержимість у ставленні до науки й праці, байдужість до кар'єри і зневага матеріального добробуту, культ людської дружби — всі ці сторони вчення Сковороди актуальні й нині, суголосні нашій розгойданій добі. Цілісність постаті Сковороди, його потужний інтелект, духовна незалежність, нерозривність слів і діл, розуміння людини як частини природи привертають до нього нові, молоді покоління шукачів істини, оборонців прав і свободи людини.
Література
Багалій Д. Український мандрівний філософ Г. Сковорода. – К., 1992.
Миманич О. Григорій Сковорода. – К., 1994.
Поліщук Ф. Григорій Сковорода. – К., 1972.
Шевчук В. Предтеча: Роман. – К., 1972.