Контрольна з філософії

План

1. Антологія, гносеологія та етика Демокрита із Абдери

Демокрит за своє довге життя набув величезної кількості знань. Його праці являють собою щось на зразок енциклопедії пізнання того часу. Діоген Лаертський приводить більш 70 назв його робіт з області фізики, етики, математики, музики, риторики, астрономії і т.д.

Якісно новим в античному мисленні є Демокритово розуміння безкрайості, нествореності всесвіту, переконаність в існуванні безкінечної множини світів, що виникають і гинуть.

Демокрит цілком в новий спосіб вирішує питання про відношення матерії і руху. У мілетських філософів це питання ще навіть не виникало, у елеатів проблема руху стає однією з основних. Проте можливість руху у елеатів суперечить з основною характеристикою повного і непроникного існуючого.

Варто сказати, що у Демокрита (як і у інших атомістів) мова йде про рух чисто механічний. Демокрит думав, що первинний рух ніколи не був поданий атомам, він, говорячи сучасною мовою, є основним засобом їх існування. Таким чином, Демокрит переборює проблему дуалізму матерії і руху, що виникала не тільки в попередній, але й у пізнішій філософії.

Розуміння світу в Демокрита тісно пов'язано з основними принципами його вчення про буття й його відношення між явищами. Тут Демокрит був прихильником суворої необхідності. Розвиток усесвіту, порядок світу, усе в сутності визначене механічним рухом атомів. Тому в його системі немає місця для об'єктивного існування «випадку». І сам «випадок» пояснюється відсутністю каузального пояснення, незнанням причин визначеного явища. У Демокрита, як говорить Діоген Лаертський, «усе виникає по необхідності: причина усякого виникнення - вихор, і цей вихор він називає необхідністю». Це поняття необхідності є наслідком визначеної метафізичної абсолютизації причинності.

Погляди Демокрита на суспільство тісно пов'язані з його політичною орієнтацією. Він був рішучим прихильником грецької рабовласницької демократії, яка набула в Афінах своєї класичної форми.

Етика Демокрита тісно пов'язана з його соціальними і політичними поглядами. Вона виходить також з індивідуалістичних принципів. Він намагається сформулювати якийсь «універсальні» моральні правила. Центральним у його етиці є «досягнення доброї думки». Шлях до цього - через життєву врівноваженість і помірність: «Хто хоче мати добру думку, не має багато чого чинити ні в приватної, ні в громадському житті».

Погляди Демокрита на суспільство і його етичні погляди являють собою не тільки визначене «узагальнення» його особистого досвіду, але в той же час і вираження узагальненого соціального досвіду його класу. Багато в чому в цих його уявленнях помітна проекція його атомістичної концепції світу. Тому їх іноді визначають як «соціальний атомізм».

2. Основні ідеї і поняття екзистенціалізму А. Камю (Міф про Сізіфа)

Наприкінці XIX — початку XX ст. з'явилася інша парадигма, що трактує людину через відмінність від самої себе. Ця парадигма дістала назву екзистенціалізм — філософія існування людини, її буття на межі, буття в граничних станах — тузі, жаху, відчаю.

Паростки екзистенціалізму XX ст. з'явились у XIX ст. Біля його витоків стоять Серен К'єркегор і Фрідріх Ніцше. Багато екзистенціалістів визнають серед своїх попередників і Федора Достоєвського. В XX ст. екзистенціалізм відкривається такими іменами, як Карл Ясперс і Мартін Гайдеґґер. Величезний вплив на формування філософії екзистенціалізму зробили мислителі, творчість яких виходить за межі цієї парадигми в персоналізм, — Микола Бердяєв і Лев Шестов.

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування. У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її.

Цей погляд багато в чому пов'язаний з феноменологією Едмунда Гуссерля, який рішуче повстав проти гносеологічної антитези "мислення — буття" і оголосив саме мислення специфічним буттям. Але, на відміну від Гуссерля, екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної людини її переживання, само-переживання і світопереживання. З іншого боку, для філософії екзистенціалізму важливо побачити вихід із повсякденного буття і переживання в граничні стани, в яких людині відкривається її справжнє буття і сенс.

Саме тому сутнісною рисою екзистенціалізму є осмислення людини за межами її раціоналізму в само-переживанні і співпереживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Подолання раціоналістичного ставлення до людини — це подолання об'єктивації людини. Це усвідомлення того, що ніякі дефініції не можуть адекватно виразити існування. "Стосовно екзистенціальних понять бажання уникнути дефініцій свідчить про такт", — ці слова К'єркегора стали девізом екзистенціалізму XX ст.

Екзистенціалізм XX ст. тяжіє до есе, роману, новели. Серед видатних письменників, близьких до філософії екзистенціалізму як філософії граничного буття, ми можемо назвати, окрім знайомих імен Альбера Камю і Жана Поля Сартра — Франса Кафку, Томаса Манна, братів Аркадія і Бориса Стругацьких, Стівена Кінга... Їхні герої трагічно викинуті за межі свого повсякденного буття і саме в цьому відчуженні від повсякденності знаходять самих себе.

А. Камю (1913 — 1960) — французький