під сонцем» з античною язичеською філософією. Філософські елементи християнського мислення поступово розвивалися в конфронтації з античною мудрістю. У хаосі переплетень різних вчень і поглядів виступають три основні тенденції. З одного боку, цілком відкидаються антична освіченість і філософія і все щире і добре виходить лише з божественного одкровення (наприклад, Тертуліан), з іншого боку, антична філософія приймається позитивно як інструмент пізнання Бога (наприклад, гностики). Десь посередині цих крайніх поглядів знаходяться прихильники гармонійного співробітництва між «божественною» і «філософською» мудрістю при визнанні першості божественного принципу (апологети, олександрійська школа, Августин і Псевдо-Діонісій).
Найбільшим християнським мислителем періоду патристики і найбільш видатним з «батьків церкви» був Аврелій Августин (354—430).
У своїх добутках він піддав жагучому осуду помилкові вчення, яким сам тривалий час слідував. У трактаті, спрямованому проти академіків, він засуджує скептицизм, виступає проти маніхейства й інших єретичних вчень. Крім «Сповіді» до його головних трактатів відносяться: «Про трійцю» («De trinitate», 400—410), де систематизовані теологічні погляди, і «Про град божий» («De civitate Dei», 412—426).
Філософія Августина виникає як симбіоз християнських і древніх доктрин. З древніх античних філософських доктрин головним джерелом для нього був платонізм, що він знав по перевазі у викладі неоплатоніків. Ідеалізм Платона в метафізиці, абсолютизм у теорії пізнання, визнання розходження духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), упор на ірраціональні фактори духовного життя — усе це вплинуло на формування його власних поглядів.
Вчення Августина стало визначальним духовним фактором середньовічного мислення, вплинуло на всю християнську Західну Європу. Ніхто з авторів періоду патристики не досяг такої глибини думки, що характеризувала Августина. Він і його послідовники в релігійній філософії вважали пізнання Бога і божественної любові єдиною метою, єдиною повною змісту цінністю людського духу. Дуже мало місця він відводив мистецтву, культурі і природничим наукам.
Християнській основі своєї філософії Августин надавав великого значення. Він здійснив те, що тільки позначено в його попередників: зробив Бога центром філософського мислення, його світогляд був геоцентричним. З принципу, що Бог первинний, випливає і його положення про перевагу душі над тілом, волі і почуттів над розумом. Ця першість має як метафізичний, так і гносеологічний і етичний характер.
Душу Августин розуміє чисто спіритуалістично, розмірковуючи в дусі ідей Платона. Душа як самобутня субстанція не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, має лише функцію мислення, волі, пам'яті, але не має нічого спільного з біологічними функціями. Від тіла душа відрізняється досконалістю. Таке розуміння існувало й у грецькій філософії, але в Августина вперше було сказано, що ця досконалість походить від Бога, що душа близька Богу і безсмертна.
Душу ми знаємо краще, ніж тіло, знання про душу є визначеним, про тіло ж навпаки. Більш того, душа, а не тіло пізнає Бога, тіло ж перешкоджає пізнанню. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина піклувалася про душу, придушувала почуттєві насолоди.
Основою духовного життя є воля, але не розум. Це твердження засноване на тому, що сутність кожної речі виявляється в її активності, але не в пасивності.
Августин, у згоді з елліністичною філософією, думав що метою і змістом людського життя є щастя, яке повинне визначити філософія. Щастя можна досягти в єдиному — у Бозі. Досягнення людського щастя припускає насамперед пізнання Бога й випробування душі.
На відміну від скептиків Августин розділяв уявлення про те, що пізнання можливе. Він шукав такий спосіб пізнання, що не підданий оманам, намагався установити визначену надійну точку як вихідний шлях пізнання. Єдиний спосіб подолання скептицизму, на його думку, полягає у відкиданні передумови, що почуттєве пізнання може нас привести до істини. Стояти на позиціях почуттєвого пізнання — значить зміцнювати скептицизм.
Августин заклав основи нової християнської філософії. Він відкинув класичний підхід греків, заснований на об'єктивізмі і інтелектуалізмі, його підхід був інтроспективним, волі він приписував першість над розумом. Греки схилялися до фіналізму і натуралізму, Августин представляв Бога як нескінченність, а світ — як продукт надприродної сили й витвір милості. Інтроспективна позиція переходить у персоналізм, Бог — це насамперед персона, сутністю якої є воля; цим самим філософія Августина відвертається від універсалізму древніх. Вона заснована на довірі до сил волі, віри, любові і милості, але ні в якому разі не до сил розуму і доказів.
У творчості Августина багато протиріч і натяжок. Так, з одного боку, він думав, що істина доступна лише індивідам, а з іншого боку — вважав її привілеєм церкви. З одного боку, істина має безпосередній характер, а з іншого боку — вона надприродний дарунок. Байдуже Августин віднісся і до раціоналізму, але кінцева мета, спрямованість розумілися їм як зв'язане з розумом божественне споглядання. Він затверджував, що тіло не є злом, тому що походить від Бога, але в тілесних бажаннях бачив джерело зла. Августин відкинув маніхейський дуалізм добра і зла, і саме дуалізм був останнім словом його історіософії. Різні прагнення ієрархічного християнства, біблійні і церковні думки, релігійний і церковний дух, раціоналізм і містицизм, вірність порядку і любові — усе перепліталося в його творчості. Августин мав багато послідовників.
3. “Універсальною діючою причиною у природі є універсальний розум – перша