і головна сила світової думки, світова душа – його Універсальна форма. Це і є те дещо, що не змінюється, що все заповнює, що освітлює весь універсум – і побуджує природу, відповідним способом створювала свої води”. Дж. Бруно. В чому суть ренесансного неоплатонізму? Який смисл вкладає Бруно у поняття “універсальний розум”, “світова душа” та “природа”?
Неоплатонізм Ренесансу тлумачить людину як матеріальну природну істоту відповідно до настанов античної спадщини. Але це не просто природна істота, це особистість, що самостверджує себе у своєму індивідуальному, самостійному, насиченому духовністю існуванні. Людина тепер не пасивний «образ і подоба Божа», вона вже становить певну самоцінність і усвідомлює її. Ренесансний неоплатонізм (і в цьому також його відмінність від античного і середньовічного) принципово антропоцентричний. Ставлячи людину в центр космічної ієрархії буття, він робить її «богорівною» істотою.
Свій найбільш типовий вияв ренесансний платонізм знаходить у рамках так званої Флорентійської Академії, засновником і одним із найяскравіших представників якої був Марсіліо Фічіно (1433—1499). Він усвідомлював, що обґрунтування гуманістичних ідеалів (а саме про це йшлося на цьому етапі Відродження) потребує попереднього вирішення цілої низки кардинальних проблем, серед них — проблеми місця людини у світі, відношення Бога до світу і, зрозуміло, до людини.
Акт творення Богом світу «з нічого», одне з головних положень християнської теології, Фічіно взагалі не розглядає, хоча відверто й не піддає сумніву. Згідно з Фічіно, Бог творить світ, мислячи самого себе, через що виходить, що світ одвічно міститься в Богові, становлячи нероздільну з ним єдність. Світ, по суті, лише «розгортається» (подібно до уявлення Ніколи Кузанського) у вигляді нисхідних ступенів космічної ієрархії. Таких ступенів Фічіно вирізняє п'ять — Єдине (Бог), космічний розум (ангел), світова душа, якість, матерія (тілесна маса).
Бог у тлумаченні Фічіно — початок, середина й межа Всесвіту. Процес «розгортання» Бога змальовується Фічіно в термінах неоплатонічної теорії еманації, внаслідок чого природа (матеріальна за змістом) позбавляється тих негативних атрибутів, якими наділила її традиційна християнська теологія. Матерія, з точки зору гуманістичного неоплатонізму Фічіно, сама по собі не є злом, оскільки притаманна божественному першоєдиному як нижчий ступінь його сходження до множинності природного буття. Ця матерія містить у собі лише можливість зла. Бог виступає тут як всезагальна природа речей. Обґрунтуванню цієї тези присвячено окремий розділ головної праці Фічіно «Платонівське богослов'я». Бог, гадає Фічіно, перебуває всюди, оскільки він сам і є цим «всюди», яке «охоплює» як самого Бога, так і все суще. Він містить, не будучи «вміщуваним», оскільки сам є цією здатністю вміщувати.
Позиція Фічіно знайшла своє продовження і дальший розвиток у творчості його молодшого сучасника Джованні Піко делла Міран-доли (1463—1494). Послідовно розглядаючи антропоцентричні настанови Флорентійської Академії, Піко проголошує людину винятковою істотою у світі завдяки її винятковій особливості — наявності в ній свободи волі та здатності до майже безмежного вибору способу діяння. У своїй знаменитій «Промові про гідність людини», яку він підготував для диспуту зі схоластами (папа заборонив диспут), Піко міркує про те, що Бог, створюючи людину, спеціально не встановив для неї «жорстко визначеного місця» у світі, а лише помістив її в центрі світу. Проголошення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.
Цей гуманізм, як уже зазначалося, розвивався в принциповій конфронтації з арістотелізмом, протиставляючи останньому платонівські устремління. Ця конфронтація мала, проте, своєю базою не уявну «непримиренність» позицій реальних Платона і Арістотеля. За всієї відмінності філософії Платона і Арістотеля в них багато спільного. Не слід також забувати, що Арістотель був учнем Платона. Справжня основа конфронтації полягала в тому, що схоластичне витлумачений арістотелізм лежав в основі офіційної (томістської) світоглядної позиції пізньосередньовічної схоластики.
Джордано Бруно (1548—1600) — філософ, спалений у Римі за вироком інквізиції, став взірцем мужньої відданості своїм переконанням. Дж. Бруно — \один із небагатьох мислителів, для яких слово і діло, наукова істина 1 життєва правда, спосіб філософствування і спосіб життя не були відмінними одне від одного. Зректися своїх поглядів, своїх переконань — означало для нього зректися самого себе.
Філософські погляди і власна доля кожного філософа здебільшого залежать від історичного часу, у якому йому випало жити й творити. Епоха, до якої належав Дж. Бруно, мала вкрай суперечливий характер. З одного боку, поширення гуманістичних ідей, відродження античної культури, реформаційний рух, революційні зрушення у свідомості й розвиток нової науки, а з іншого — панування релігійної ідеології, наступ католицької реакції, переслідування за "єретичні" думки передових мислителів і вчених. Ці суперечності значно загострилися у XVI ст., після золотого віку Відродження, зростання економіки і культури починається їх занепад.
Згідно з Бруно, природа є матеріальною, а матерія тлумачиться як «начало, що все породжує з власного лона». Матеріальне буття природної реальності, звичайно ж, мислиться Бруно відповідно до загального духу Ренесансу в контексті універсальної субстанції, що «розчиняє» в собі тілесне й духовне, матеріальне і формальне, можливе й дійсне. Вона безпосередньо виявляє себе як всезагальна «одухотвореність» буття, як «світова душа» (неоплатонівського типу), як «розлитий» у реальності Бог.
Безперечно, це пантеїзм, але пантеїзм нового виразно натуралістичного (навіть матеріалістичного) ґатунку.
Теорія пізнання Бруно виходить з ідеї, що в людській душі виявляється єдина всесвітня світова душа, яка