«Метафізика» у традиційній формі починається з визначення першої філософії («мудрості») і далі розгортається в ході критики попередніх філософів. Дослідження і критика вчень минулого має для нього службове призначення, підводячи до власної його концепції, попередньо її обґрунтовуючи. Так, Аристотель пише, що якщо «перші філософи» вважали початком усіх речей матерію, то Анаксагор вводить розум як причину «благоустрою світу і усього світового порядку» . А отже, Анаксагор і Эмпедокл із його Любов'ю і Ворожнечею вводять у філософію «діючу причину». Піфагорійці додають до цього твердження, що обмежене, необмежене і єдине, тобто компоненти числа, є не властивостями фізичних реальностей, але їх сутністю, «унаслідок чого число і складало у них сутність усіх речей» . Таким чином, виникає поняття такого початку (причини), як «сутність і суть буття». Нарешті, Платон визнав, що «не можна дати загального визначення для якої-небудь з почуттєвих речей, оскільки речі ці постійно міняються. Йдучи зазначеним шляхом, він подібні реальності (що виражають загальне.) назвав ідеями, а що стосується чуттєвих речей, то про них мова завжди йде окремо від ідей, але відповідно до них, тому що вся безліч речей існує в силу прилучення до однойменних сутностям». Тим самим остаточно формується розуміння формальної і цільової причин. Але саме тут Аристотель радикально розійшовся з Платоном. Його критика теорії ідей – утім, це якоюсь мірою і самокритика колишнього платоніста – сумарно викладена в 4 і.5 главах XIII книги «Метафізики», хоча зачіпається й в інших місцях цієї праці.

Аристотелеві заперечення Платонові такі:

Приписуючи всім речам однойменні ідеї, Платон подвоює світ, начебто думаючи, ніби-то більше число сутностей легше пізнати, ніж менше.

Жоден зі способів доказу існування ідей не досягає своєї мети.

«Третя людина»: зв'язок предмета й ідеї вимагає «посередника». Так, між людиною взагалі й окремою людиною, Платоном, повинен існувати ще одна «людина», скажемо, «грек». Але в такому випадку між людиною взагалі і “греком” повинна існувати ще одна “людина”, припустимо, «біла людина», і т.д. до нескінченності.

Ідеї проголошуються причинами, але не можуть ними бути, тому що нерухомі ідеї не можуть бути причиною руху.

Платон не з'ясував, що означає «причетність» речей ідеям, – це «порожні слова і поетичні метафори».

Взагалі неможливо, «щоб нарізно знаходилися сутність і те, сутністю чого вона є»

Своє власне про причини і початки Аристотель починає з закону виключеного протиріччя. У «Метафізиці» він перетворюється в початок буття. Це «найбільш достовірне з усіх» положення стверджує: «Неможливо, щоб одне і теж було і не було притаманне тому самому й у тому самому змісті». І далі: «Не можливо, хто б це не визнавав що те саме існує і не існує, як це, на думку де-кого, стверджує Геракліт». Посилання на Геракліта показові. Аристотель, всупереч античному діалектику, вводить одночасне твердження, що річ не може бути тим же самим і не тим же самим, існувати і не існувати одночасно й у тім же самому змісті, і що в такий спосіб не можна ні про що висловлюватися. Тому він не тільки заміняє діалектику формальною логікою, але і проголошує всю дійсність несуперечливої, а тому власне кажучи незмінної. Нижче ми побачимо, як з цієї точки зору повинні розглядатися рух і зміна, яких Аристотель, звичайно, не відкидав. Прийняття Аристотелем принципу виключеного протиріччя формальної логіки як універсальний початок буття привело до того, що його метафізика перетворюється у вчення про незмінну сутність світу, відмінної від самого мінливого світу. І проте, це приводить до ряду протиріч, що виражають заплутаність і непослідовність його думки.

Насамперед це непослідовність у рішенні проблеми співвідношення загального й одиничного. Критика платонівської теорії ідей підводить до думки, що Аристотель вважає окремі речі тим єдиним, що заслуговує імені самостійно існуючого. Так зважувалася проблема «першої сутності» у «Категоріях». «Вторинна сутність», тобто загальне, повинна з цього погляду виявитися «єдиним багато в чому», а не поза багато чого. Будучи предметом знання, загальне саме по собі виступає для нього як щось первинне і достовірне стосовно одиничного. З особою силою позначається ця думка в навчанні про причини і початки.

«А про причини (aitian), – пише Аристотель мова може йти в чотирьох змістах: однією такою причиною ми визнаємо сутність і суть буття , «підстава, чому» річ така, як вона є підходить у кінцевому рахунку до поняття речі, а те основне, завдяки чому річ саме така, є деяка причина і початок, іншою причиною ми вважаємо матерію і лежачий в основі субстрат; третьої – те, звідки йде початок рухам четвертої «те, заради чого» існує річ і благо (тому що благо є метою виникнення усього і руху)». Отже, причини формальна, матеріальна, діюча і цільова (кінцева)–якщо прийняти більш пізню номенклатуру вичерпують усі можливі причини. Про їх так чи інакше, головним чином порізно, говорили колишні філософи, вчення про них утворило ядро першої філософії Аристотеля.

Аристотель виходить у своєму аналізі причин зі структури акту людської діяльності. Будь-який предмет, вважає він, має саме ці причини. Припустимо, перед нами прекрасний горщик, яким Сократ так уразив Гіппія. Він має деяку форму, тобто зовнішній вигляд, вид (по-грецьки – еіdоs, idea), що робить його тілом визначених обрисів, а разом з тим – внутрішню форму, поняття,