Обов'язковою в чоловічому костюмі Донеччини була жилетка, що вдягалася на сорочку. У XX ст. в деяких селах з'являються костюми-трійки.

Традиційний верхній чоловічий одяг — свита до вусів (до фондів). Побутувала також чинарка з фабричної тканини, відрізна по лінії талії, з густими зборами й стоячим коміром. Носили й куцини, подібні за кроєм до чинарки, але значно коротші, а також венгерки довжиною до колін.

Чоловічі кожухи були здебільшого відрізними по лінії талії, зі зборами. У сильний холод одягали довгі широкі тулупи з великим коміром, що закривав плечі. В негоду напинали сіряк із кобкою чи кобеняк-кирею з відлогою.

Головні убори чоловіків — хутряні шапки конусоподібної заокругленої фор-ми, влітку — брилі. У XX ст. з'являють-ся шапки-вушанки, картузи. Стриглися чоловіки нетрадиційно — під бобика, під польку.

Взуттям були чоботи-вмтяжкм, по-столи-чарухи, подекуди — личаки пря-мого плетіння, дерев'яники (підошва дерев'яна, верх шкіряний). На початку XX ст. поширюються чоботи-бутилки та галоші.

За характером убрання центральні степові райони виділяються в окремий комплекс, який, утім, не є однорідним: скажімо, костюм території сучасної Дні-пропетровщини тяжіє до Донеччини, Полтавщини, Харківщини, а сучасної Кіровоградщини — до Черкащини та Поділля.

Комплекс жіночого одягу включав сорочку зі вставками або до талійки (до гестки, до плечок) — додільну або до підтички. На сорочках зі вставками у місці зшиву вставки зі станом та комі-ром, а в сорочках до талійки в місці пришиву стану до кокетки робилися чис-ленні дрібні складки (пухлики, занизки). Сорочки до талійки мали квадратний, рідше — овальний виріз горловини. Па-зуху прорізали посередині чи збоку. Якщо каре було великим, застібки не робили. Під рукавами вставлялися ласт-ки. Призбирані низи рукавів називали чохлами (рясна оборка) або манкетами (вузька обшивка). Вишивалися вставки, комір, кокетка, рукави, поділ. Колорит вишивки — червоно-чорний, із початку XX ст.— частіше поліхромний. Носили сорочку з напуском, підперізуючи поя-сом-окравкою — червоним у" дівчат та зеленим у жінок.

Традиційний жіночий поясний одяг — дергу, плахту, запаску — на-прикінці XIX ст. поступово витісняють широкі спідниці з фабричних тканин. Шилися вони у складку або призбиру-валися біля пояса, застібалися на ґудзик або зав'язувалися поворозками. Довжи-на спідниць — до кісточок. У західні-ших районах (колишня Єлисаветградщина) на поділ спідниць нашивали смуги іншої тканини (найчастіше плису) — бійо або прострочували складочки (за-лужки); низ подола підшивали (підбій-ка, лиштва), іноді вздовж нього нашива-ли так звану щіточку. Подекуди жінки вдягали декілька спідниць, щоб надати фігурі пишності. Фартухи шили пере-важно з білого полотна, особливо свят-кові. Вони були коротші за спідницю на 20—ЗО см. Знизу робилася оборка (шлярка). Оздоблювалися фартухи ви-шивкою, мережкою, мереживом. Особли-вістю цього виду вбрання у степових районах були вишиті різнокольоровими нитками китиці, які пришивалися до по-ворозок.

Нагрудним жіночим одягом були кор-сетки, безрукавки-карась, різні кофти. Корсетки шили з атласу, парчі, ситцю, до вусів, із чотирикутним викотом. Ка-рась являв собою корсетку з дуже широ-кими полами (на Донеччині карасик, навпаки, був досить короткий). Поде-куди траплялися сарафани. На початку XX ст. поширюються безрукавки з пря-мою або приталеною спинкою, а також безрукавки-ванникм, що виконували роль білизни (ліфа). У той же час почина-ють носити кофти-бебешки, оздоблені оборочками, особливо на грудях. Кофта типу підмостону шилась зі складками в талії, на кокетці. На відміну від інших кофт вона була з глибоким заходом. Такі види одягу, як бурмоси, сачки, бас-ки, шили також переважно з фабричних тканин. Бурмоси були прямоспинні, з ма-леньким стоячим комірцем, по лінії талії робилося декілька поперечних рядків ви-шивки. Розширений донизу сачок мав виложистий комір та косі кишені. У бас-ки на спині від лінії талії робилися три складки. У 20-х роках з'являються парочки (кофта і спідниця). Утепленим нагрудним одягом на ваті, який шився з купованих тканин, були юпки (юпанки, юпаночки). Всі вони мали подібний крій, але вирізнялися довжиною. Найкоротшими були юпаночки — ледь нижче сте-гон, подібні до куцин Донеччини. Носили також прямоспинні короткі ватянки, що нагадують сучасні фуфайки.

Верхній жіночий одяг — Свити та юпки з домашнього сукна темного кольо-ру, з невідрізною спинкою і кількома зустрічними складками, що спадали від талії у вигляді фалд. Ззаду на талії подекуди нашивали кольорові трикутни-ки — червоні очі. Поли, комір, низи ру-кавів обшивали тасьмою. Свита-полька була розклешеною донизу за рахунок клинів, зі стоячим коміром і накладними кишенями. Так звану пальтисанку шили з фабричної тканини, на ваті, з розши-реними полами. Взимку носили кожу-шанки з ватяним станом, криті фабрич-ною тканиною, відрізні по лінії талії та з рясними зборами. Вище від них при-шивали пасок та обтягнуті червоною шкі-рою ґудзики. Комір був стоячий, із хутра. Поли й рукави обшивали смушком — обложкою.

Жіночі головні убори цієї зони нам уже відомі. Це насамперед ситцевий очіпок-збірник, що вдягався під хустку. Літні жінки носили ватяний очіпок з одним рогом — горботку. Хустки були вовняні або напіввовняні, барвисті, з бахромою, влітку з більш легких і світ-лих тканин. Характерним для колишньої Катеринославщини був звужений з боків капор червоного кольору, оздоблений темним плисом із квіткою. Під капором жінки закручували волосся в коронку. Пізніше жінки й дівчата починають но-сити куповані шарфи.

Комплекс чоловічого вбрання Цент-рального Степу в цілому збігається з одя-гом Донеччини, відрізняючись лише де-якими деталями. Серед них зазначимо більше для українців, так само як звичка виставляти з-під шапки чуба. Восени й взимку