Однак, сучасна Італія є членом ООН і всіх спеціалізованих агентств цієї організації, НАТО, ЄС, ОБСЄ й продовжує розвиватися й прагнути до процвітання всупереч всім перешкодам і політичним безладдям, не втрачаючи наснаги, здобуваючи все нові перемоги.

ІІ. ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ІТАЛІЙСЬКОЇ КУХНІ

Італійська кухня — родоначальниця високого кулінарного мистецтва. Італійська кухня визнана однією із кращих у світі, але, на відміну від французької, більше специфічна. Хоча в наш час більшість гурманів вважає вершиною кулінарного мистецтва французьку кухню, не можна забувати, що основи кулінарного мистецтва закладалися в Італії. Ще імператор Франц I завів у себе при дворі італійську кухню, що розвивалася й поширювалася усе далі, особливо після одруження його сина з Катериною Медичі в 1533 році.

Італія була Меккою для гурманів ще за часів Римської імперії, і всякий, хто в цій країні побував у гарному ресторані, напевно підтвердить, що щодо цього вона донині нітрохи не втратила своєї колишньої пишноти. Створюючи блюда, кулінарні чарівники Апенинського півострову спираються на багатовіковий досвід своїх попередників. Історію появи деяких блюд італійці зв'язують з іменами своїх прославлених земляків.

З точки зору кулінарії Італію можна поділити на кілька регіонів. Кожен регіон відрізняється своєю кухнею і кулінарним мистецтвом. Люди, що незнайомі з італійською кухнею визначають її по чотирьох словах: макарони, оливкова олія, часник, помідори. А італійська кухня – це, перш за все, тисячі виробів з тіста. Італійська кухня намагається не видаляти натуральний смак продуктів, а навпаки зберігати його.

Гурмани ж всього світу дуже полюбляють сир пармезан. Саме цей сир ви знайдете в натертому вигляді на кожному італійському столі, ним посипають багато супів і страв з макаронних виробів (паста).

Профани часто мають хибне уявлення про вживання різного роду жирів. В принципі, на півночі Італії, особливо в Ломбардії, люди готують їжу перважно на оливковій олії. А в західній частині Італії поширене свиноводство і тут найбільше використовуюьб саме свинячий жир. Таким чином виникли такі страви як Пармська шинка і мортабелла. Північна Італія виробляє дуже велику кількість м’яса. Взагалі, північна частина Італії не уявляє свого життя без телятини. Декі спеціалісти навіть говорять, що Італія одна з країн, що найбільше вживає телятину.

Південний Тіроль і область Венеції тривалий час перебували у володінні австрійської монархії, що відповідно вплинуло й на кухню обох регіонів.

Вплив Балкан поблизу Югославії проявляється в декількох загальних других стравах, а також у різноманітті ласощів.

Республіка Венеція ще в середньовіччі служила ніби парадним входом для східних ласощів, які з міста на лагуні розходилися по всій Європі. Порт Генуя на західному узбережжі постачав всю материкову частину невідомими екзотичними прянощами й комбінованими приправами. Генуезським мореплавцям приписують і найважливіший винахід – равіолі. Для їхнього приготування використовували залишки корабельної кухні, подібно тому, як сканди-навські мореплавці в минулому готували лабскаус.

Регіон навколо Генуї, багатий овочами, став і батьківщиною знаменитого супу мінестроне (овочевий суп). В наші дні він поширився по всій Італії, і в різних її областях цей суп відрізняється перш за все складом овочів, з яких він готується. Що ж стосується П'ємонту, то його іноді навіть називають республікою гурманів. Однак свого піку п’ємонтска кухня досягає восени. Трюфелі й куріпки, фазани, горіхи й виноград – всі ці делікатеси віддають нам восени силу літнього сонця. Це ціла симфонія заходів і ароматів. Цибуля з Іверу, щільний сир Тота в безлічі варіантів і, звичайно ж, знову трюфелі.

На рівнині, де тече річка По, простираються великі рисові плантації, але там добре родить й кукурудза. З кукурудзи варять кашу - поленту, що подається з м'ясним блюдом або томатною пастою, іноді з маслом, але в жодному разі ніяк не можна обійтися без тертого сиру. Подібну кашу, щоправда, із проса, їли ще древні римляни. Коли з Америки поширилася кукурудза, просяну кашу повністю замінила кукурудзяна.

Із проса або незрілої пшениці в минулому готувалася й знаменита піца. Однак цей продукт зовсім не є італійським національним блюдом, як багато хто нині думає. По суті справи піца була неаполітанським національним блюдом низів суспільства. Її популярність зросла тільки після 1945 року, коли її «відкрили» і оцінили американські солдати.

На відміну від Неаполя з його бідняцькою піцою, Мілан вніс свій внесок у спільне харчування у вигляді національного італійського кексу, панеттоне, що став популярним у всіх верствах населення. Це крутий кекс із дріжджового тіста, що печеться в циліндричній формі.

Так, звані бенкети зробили античного полководця Лукулла більш знаменитим, ніж його військові успіхи. Перекази свідчать, що Лукулл, який втомився від нескінченних битв, повернувся на батьківщину, щоб там, у дружньому колі провести останні роки життя. Одним з його бенкетних блюд була піца – а ля наполетана. Донині в кожного неаполітанця є власний рецепт готування начинки для піци: одні їдять піцу з грибами, інші - з яблуками, треті - з яйцями, а четверті - просто із сиром. А ось інша легенда про піцу. Вона говорить, що один раз влітку в Неаполі королева сазойська Маргарита гуляла зі своїм сімейством по парку Каподімонте. Вона не раз чула про піцу й вирішила нарешті її спробувати. Місцевий пекар - «піццайоло» був досить улещений тим, що сама королева вирішила покуштувати саме його піци, і спеціально для неї спік піцу за новим рецептом. З тих пір піца з помідором,