більша, яка, на думку дослідника, служила як “місце супочинку померлої братії, заки їхні тлінні останки віддано землі. Виходячи з цього списку, В. Карпович вказує на час застнування монастиря XIII-XIV ст.
На стіні протилежній від входу є залишки слідів дерев’яної конструкціі. Це довбані горизонтальні та вертикальні врубки, які використовувалися для закріплення дерев’яного каркасу. Утворена таким чином стіна прикривала собою пошкоджену тріщинами та корозією кам’яну стіну нави. До церкви вели двоє дверей, про що свідчать врубки для масивних одвірків. Вікна мали дерев’яне обрамлення з решітками, ймовірно склились круглим вітражним склом. Знизу до церкви ведуть витесані в скелі 18 сходинок, біля яких вертикальні отвори. Вони використовувались для кріплення конструкції дерев’яних перил. Праворуч на рівні входу підтесана неширока площадка, яка веде до місця, де кріпився образ. Зараз тут видовбана прямокутної форми невелика ніша.
Що стосується нижніх печер – жилої кімнати та комори, то при детальному огляді вдалося встановити різночасовість їх довбання. Це насамперед пов”язується з розвитком монастиря. Раніше існували два невеликих приміщення, що перпендикулярно стояли один до одного зі спільним зовнішнім входом. Менше приміщення, комора, очевидно, служило за келію. Сюди вели двоє дверей, про що свідчать підрубки.Друге приміщення знаходиться праворуч і було знишене при довбанні великої печери. Перед цими двома печерами, витесаний в товщі скель, невеликий ганок. Над ним зовні продовбана канавка для відведення води. Третя келія з окремим входом знаходиться праворуч – вище описаних печер – ї була також знишена при розбудові монастиря. Тепер тут велике приміщення з окремим входом і круглим віконцем над ним. Це була жила кімната. Таким чином, можна припустити, що печерний комплекс зазнав у своєму розвитку ряд пребудов. Час його розквіту припав на XIV-XVI ст.ст.
З даху монастира відходить стежка наверх до воріт, напевне головних. Це два великі каменя, які стоять по обидва боки дороги, які напевно слугували ворітьми до укріплення.
Досить надивившись навкруги, рушаємо далі. Від монастира по стежці (3-4 метри в найвужчому місці), що йде вираженим гребенем, з глибокими ярами обабіч, з виходами скель рухаємося на південний захід, до з’єднання з основним масивом. Через деякий час потрапляємо до невеликої галявини, за якою звертаємо на дорогу праворуч. Дорога йде траверсом схилу і невдовзі досягає перемички звідки відходить стежка вгору, тоді як основна дорога спускається донизу. Стежка, а потім дорога, йде надзвичано красивим буковим лісом, де час від часу трапляються масивні виходи скель. Ось ми і в Сколівських Бескидах.
Сколівські Бескиди стоять на ямненськіх пісковиках, які утворилися як зпресований пісок на дні океану, і з часом винирнули на поверхню, де бойки їх побачили і назвали Сколівськими Бескидами. У Сколівських Бескидах в епоху бронзи проживали фракійські племена, які залишили про себе пам'ять у назвах гір, рік та поселень. Припускають, що Карпати одержали назву від племені карпідів, Бескиди від бессів.
Йдучи по лісу, не прогавте цікавий природній феномен -- величезний наріст на буці, майже правильної сферичної форми, діаметром півтора метри. Цей наріст викликаний грибом -- збудником ракової хвороби деревини, яка виражається в подібних наростах, напливах, що можуть розвиватися багато десятиліть. На буці також вирізаний можливо самими ОУНівцями тризуб і підпис “ОУН ім. Степан Бандери, 1943 рік”. Ми звичайно не фахівці з особливостей загоювання порізів на букових стовбурах, але далі на скелях, та в монастрі були написи і більш давні (зустрічали навіть 1929), тому цілком ймовірно напис був зроблений дійсно 1943 року і належить руці бійців ОУН-УПА.
Після того, як ми відмовилися від будь-яких доріг, вважаючи їх невірними за напрямком, йдемо по границі лісових зон по стовпчикам та порубаним деревцям, якими намічено кордон між Львівською та Івано-Франківської областями. Звичайно, на дорогу це не схоже. Проте вийшли таки на хребет, яким йде дорога до г. Поповце. Від вершини Поповце дорога повертає праворуч і по обідні (в 13-30) виводить на вирубку, звідси видно село Труханів. Ще спустившись 5 хвилин, попадаємо на дорогу Бубнище-Труханів. Продовжуємо рух в напряму скель Довбуша, пока не натраплямо о 3 годині на їх огорожу.
Коли вийшли до скель Довбуша, погода почала псуватить. Почав накрапати дощик.
Скелі Довбуша
Зараз це досить відвідуване туристами місце. Тому тут намагаються брати гроші за вхід. Може через погану погоду, або через те, що це був не вихідний день з нас не брали нічого. Прийшовши, побачили велику дитячу екскурсію з парасольками, яка як раз ховалася від дощу в колишньому приміщенні для худоби. Притулившись до них, краєм вуха чули відривки розповіді екскурсовода. Найголовніше, що винесли – це цікава історія про Довбуша, легендарну постать усієї Гуцульщини.
Довбуш був тут в жовтні 1774 року під час походу до Дрогобича й Турки. Скель по всім Карпатам розкидано чимало – у Яремчі, Верхньому Синьовидному, тут – у Бубнищі. Це пов’язано з тим, що після смерті Олексовомі тілі заподіяли великих катувань – його тіло розчленили на величезну кількість шматків і розвезли по всім Карпатам для того, щоб залякувати непокірних селян. Тому Довбушева душа живе скрізь. Вбив Олексу і віддав панам його кращий друг, коли той спав, через кохану жінку. Тут, в Бубнищі, за народними переказами Довбуш деякий час