Проте можна висунути деякі заперечення щодо висновку про неконкурентоспроможність української цукрової промисловості. У минулому український цукор іноді виявлявся конкурентоспроможним принаймні на сусідньому російському ринку. Південні регіони Росії віддалені від портів, через які завозиться імпорт, тому паритетна ціна на імпорт тут значно більша за наведені вище ціни ІSА. Крім того, на рівні цін позначився також 10%-ий податок на додану вартість та 25%-ий митний збір. Однак саме з наведених причин через високі ціни у Росії її ринок є дуже непривабливим для України у довгостроковій перспективі. Слід очікувати з часом падіння транспортних витрат та витрат на трансакції у внутрішньоросійській торгівлі, що обумовить наближення паритетних цін на імпорт в Південній Росії до рівня світових цін.

Крім того, російський ринок є дуже нестабільним, він великою мірою залежить від нічим не обгрунтованих та непередбачуваних політичних рішень, як було ясно продемонстровано введенням 25%-ої імпортного збору, що призвів до затяжних та безплідних двосторонніх переговорів про запровадження безмитної імпортної квоти для українського цукру. Тому було б дуже ризикованим ставити майбутнє української цукрової промисловості в залежність від російського ринку.

За цукровою галуззю стоїть не один мільйон українців, а набагато більше. Сучасний цукровий завод – це не тільки близько тисячі робочих місць, а й джерело теплової та електричної енергії, своєрідна теплоелектростанція, яка освітлює і зігріває (здебільшого – у кредит) довколишні селища та міські райони.

Справді, до честі місцевих органів влади, вони взяли на свій баланс соціальні заклади (школи, бібліотеки, клуби тощо), раніше закріплені за цукрозаводами. Але з огляду на те, що податки багатьох цукрозаводів (переважно з недержавною часткою власності) головним чином формують доходи місцевих бюджетів, а завдяки спонсорству часто утримуються сільські школи, це поки що не більше, як формальність. Для мільйонів і виробників, і споживачів цукор – не лише прибутковий, а й, образно кажучи, теплий товар. Зупинка одного заводу спричинить хвилю протестів, а більш як сотні – соціальний вибух.

За цих обставин у агропромислового менеджменту, якщо він не бажає загибелі донедавна процвітаючої галузі, не залишається нічого іншого, як прискорити одночасно і лібералізацію внутрішньої та зовнішньої торгівлі сільгосппродукцією, і деколективізацію на селі, і адміністративну реформу органів управління АПК. Курс у цьому напрямку низкою указів Президент України вже окреслив.

Необхідні ресурси і умови

Сьогодні для розвитку цукробурякового комплексу України – крім необхідності впровадження сучасних технологій вирощування цукрових буряків, достатнього забезпечення бурякосіючих господарств високоякісним насінням, мінеральними добривами і засобами хімічного захисту рослин, підвищення якості машинного парку – дедалі актуальнішого значення набуває якнайшвидша реконструкція та модернізація цукрових заводів, розширення їхніх виробничих потужностей до економічно оптимальних меж.

Ряд європейських країн–виробників бурякового цукру технічно перебудовують галузь шляхом поступового виведення з експлуатації малопотужних неперспективних цукрових заводів, з нарощуванням потужностей тих підприємств, які забезпечують ефективне виготовлення продукції.

Середній цукровий завод в Україні може переробляти 2670 т цукрових буряків на день, що майже втричі менше, ніж в середньому по країнах ЄС, де переробляються 7500 т на день. Лише 19 із 192 заводів в Україні мають потужність понад 5000 т на день. Див. таблицю 1. Багато українських цукрових заводів надзвичайно старі. Із 192 цукроварень 58 було збудовано ще до 1860 року, а ще 66 – до початку сторіччя. У середньому українські цукрові заводи споживають на виробництво тонни цукру вдвічі більше енергії, ніж у країнах ЄС, а екстрагують лише 80% того цукру, що міститься у цукровому буряку (у Німеччині екстрагуються 85%, а на найсучасніших заводах – 90%). Якщо додати, що в буряку, який вирощується в Україні, знижений вміст цукру, то виходить, що лише 12% маси цукрового буряку екстрагується у вигляді цукру, що на 10-12% нижче від рівня ЄС. Білий цукор, що виробляється в Україні, як правило, не відповідає міжнародним стандартам (вміст золи, колір, зернистість), тому на міжнародному ринку його можна продати лише із знижкою. Зношеність основних фондів підприємств досягла 55-85 %.Ситуація зміниться на краще не скоро, бо, як уже наголошувалося, вона залежить від багатьох факторів.

Саме тому цукрові заводи працюють нині по три, а то й по два тижні на рік, що вкрай збитково. Звідси й висока собівартість українського цукру, що є додатковим соціально-економічним навантаженням на наше населення. Звідси збитковість практично всіх підприємств підгалузі.

В Україні є 39 цукрових заводів, оснащених схемами переробки сирцю тростинного цукру, які дозволяли у попередні роки переробляти його обсягом до 2 млн. тонн. Цікаво, що, незважаючи на інтервенцію російського, білоруського та польського цукру в Україну, цукрові ринки багатьох країн СНД не насичені, і їхня місткість оцінюється в 1,2 млн. тонн.

Досвід країн Західної та Східної Європи переконливо свідчить, що досягнення низької собівартості білого цукру можливе не тільки за рахунок зниження виробничих витрат по всьому циклу вирощування цукрових буряків, включно з освоєнням схеми закупівлі цукрової сировини за фіксованими цінами, а за рахунок підвищення продуктивності, економічності та якості роботи переробника. Йдеться про пряме виробництво не тільки білого цукру, а й інших супутніх йому продуктів: меляси, бурякового жому, цукрового сиропу та ін. Розумне доведення їх до рівня, необхідного споживачеві (меляси