Як правило усі твори цієї групи виконуються хором (чи діалогом соліст – хор), учасники якого ходили по колу, взявшись за руки. На відміну від культових гаївок, де коло (колесо) є символом руху сонця, в любовно-еротичних воно набирає іншого змісту, означаючи дівочий вінок, який в кінці “рветься”. Усі дії, жести, міміка відіграють тут важливу роль: наприклад, рух за сонцем – накликання долі, заморожування милого; проти сонця – відворожування нелюба тощо. Цю ж роль відіграють імітаційні рухи. Зокрема в гаївках типу “Грай, жуче, грай”, в яких дівчина та парубок в центрі кола показують все, про що співається.

Одним з провідних мотивів весняних любовних творів є мотив чарування (приворожування привертання) милого – судженого, з яким пов’язуються образи ремен – зілля, рути, барвінку, інших чародійних трав. Найвищого вияву весняні ворожіння набувають у містерії “На камені стояла”. “Вербовая дощечка”, якою завершувався період весняних ігрищ та гулянок.

Це магічне дійство відбувалось поблизу водоймищ, його центральний образ вербової дощечки, чи камня, відігравав роль магічного моста, кладки через воду, до “небесних воріт”, звідки має прийти суджений. У цей час відбувались обряди ворожіння біля води, по воді часто пропливали чужинці, які викрадали дівчат, що поблизу річок водили хороводи.

Княжої гаївки лицарсько-дружинного періоду виявляють інше ставлення до кохання як індивідуальног опарування. У них зберігається атрибутика тієї історичної епохи (зброя, кіно, кінська упряж, дорогий одяг, тощо). Вони пройняті більшим психологізмом, ліризмом, чуттєвістю (“Царівна”). ДЕ царівну заворожила відьма, прийшов царевич і поцілунком розбудив її.

У військово-історичних гаївках збереглися елементи чи натяки на реальні історичні явища та події, назви міст, поселень, річок тощо. Цікавим фактом є використання в перед гірських і гірських селах як гаївки – пісень хронік про трагічну долю юнака, який іде на війну і гине (“Ой кувала зозуленька) або про інші причини, пов’язані з солодатщиною (“Ой закуй, закуй). Такі пісні – гаївки виникли недавно як відгомін історичних подій, не пов’язані з ігрової формою і штучно перенесені під церкву, як місце колективного вираження даної події. Пісні – хроніки виконуються людьми похилого віку та молоддю. Ці гаївки – хроніки щорічно співають під церквою на Великдень, утворивши навколо церкви величезне коло. Із втратою календарно-обрядовою творчістю первісного магічного значення, виникають твори іншого змісту. Такими зокрема є гаївки, які, зберігаючи подекуди окремі архаїчні елементи, в цілому є піснями про родинне життя, Як і в попередніх групах, ці твори все ще зберігають драматичні елементи – супроводжуються імітаційними іграми, що набувають драматично-розважального характеру. Їх основні мотиви – сімейне життя з милим чоловіком, нелюбим, старим, п’яницею родинні справи та негаразди (“Ой ти старий діду”, Ой під я лугом – тугом”, “Вітер віє”, “У долину”). У них відображається новий християнський погляд на мораль, осудження весняних оргій та ігрищ у їх первісному вияві: прохання матері, щоб дочка відчепилася від її сина. Частими є мотиви покарання дочки за непослух.

У цьому пісенному жанрі відсутній широкий голосовий діапазон звучання, та в поєднанні з хороводною грою гаївки можуть бути успішно виконані професійними, самодіяльними колективами.

ВИСНОВКИ

Із сивої давнини в слов’янських народів першим річним святом уважалася весна, яку всюди стрічали з піснями та іграми. На Україні це свято молодості народило могутній життєрадісний і барвистий, як сама весна, потік ліричної поезії.

Гаївки в глибокій давнині були підпорядковані практично - магічній меті: прикликати весну, прогнати зиму, виворожити урожайне літо, напророкувати дівчатам і парубкам щасливого обрання пари і весілля. У танках і хороводах, супроводжуваних простими за змістом співами, люди розбуджували бадьору енергію, життєрадісний настрій.

Нажаль на теперішній час молодь не інтересується нашими звичаями, обрядами, не має бажання відтворити, хоча елементарне те що було ще за давнини. Тому на прихід весни реагують зовсім інакше.

Великодні свята обоходяться тільки збиранням кошика, церквою, обсвяченням, потім, гостюванням яке сема більше і чекалося. Люди, особливо молоде покоління не розуміють, що колись обсвячення було теж головне, але попри нього відбувалось й багато інакших дійств. Парубки і дівчата не водять гаївок, ні біля церкви ні на вигонах (поляни біля ліса або поля де паслась худоба) по їхньому краще кудись піти послухати музику, а не її виконувати.

В деяких регіонах Прикарпаття зокрема на Городенківщині зустрічаються деякі моменти використання гаївок в Великодні свята, але старшими людьми які після гощення ідуть до церкви, або на лавочках біля свого дому заспівують деякі співанки (більшість гаївок – хроніки, вони повільні і не потребують зайвих рухів), а от ті гаївки які повинні виконуватись молоддю особливо хороводи, ігри на превеликий жаль не спостерігаються.

Тому на мою думку традиції весни існують, але традиційно не виконуються. Гаївки зібрані мною на Прикарпатті (Городенківський район, Калушський район) на теперішній час не відбуваються в такій традиційній системі, як колись. Можуть їх співати лише люди похилого віку і дуже рфдко жінки, дівчата, які прейняли це від свої бабусь. Багато гаївок залишилось не вивчених, не досліджених і тому нам потрібно зберегти хоча те що залишилось ще за тих часів і в такій малій кількості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість, - Київ.: “Знання Прес” 2001.- 137 с.

Дмитренко М. Українська фольклористика,