Давні ігри українців

Читаючи нині в нашій пресі такі звичайні вже вислови, як політична шахівниця, зашахувати, програти партію, пішаки, а чи чуючи такі словечка, як козиряти, ас, атут, трумф, пліхта, маститий, заграти у

відкриті карти, цинковані карти, поставити все на одну карту, засісти до зеленого столика і навіть - зизом дивитися, ми не все здаємо собі справу, що вийшли вони первісно від столиків, за якими засідали грачі до гральних кісток ("кости'ри"), карт ("картогра'ї, картярі'") чи шахів. Подібні зрештою звороти існують і по інших європейських мовах. Ближчий дослід названої оце фахової первісно термінології грачів кидає прецікаве світло на різні культурні впливи, яким підлягала Україна впродовж віків, - відколи самі ці ігри в нас відомі. Систематично описовим та історичним вивченням цеї галузі нашої лексики наше мовознавство якось ще не зайнялося: лиш спорадично списувано різні цікаві народні окреслення з тих ділянок (напр.: Киевская Старина, 1887, кн. 6); про історичне ж їх вивчення не було й мови. Матеріал і з української мови притягали російські та польські дослідники (Чернишев В.И. Терминология русских картежников и ее происхождение // Русская речь. - Ленинград, 1928. - Вып. ІІ; Флоровский А.В. Чехи и восточные славяне: Очерки по истории чешско-русских отношений (Х-ХVІІІ вв.). - Прага, 1947. - Т.2. - С.24-28; Jelski A/Karciarstvo s w ogolr gry I zabawy hazardowe u nas. - Петербурґ, 1899).

Самі ці ігри приходили до нас переважно з Заходу; в різні віки окремі їх роди (кості, шахи, варцаби-шашки-дамка,

карти) набирали популярності в різних суспільних середовищах: звичайно входили в моду спершу в котромусь вищому прошарку (серед шляхти-дворян, міщан) чи групі (серед вояцтва) і вже згодом звідти ширилися й на інші прошарки, затримуючися врешті хоч серед дітвори. На грі проводили час звичайно одиниці по тих групах за таких обставин, коли людина мимоволі засуджена якось на безділля (військові обози, окопи, табори полонених, тюрми, бурси тощо). При тому переважати могли за різних умов чи серед різних людських натур ігри розвагові й комерційні, при яких виграш залежить у великій мірі і від власної комбінації грача, як-от: варцаби - шашки, шахи, окремі ігри в карти, а чи газардові (де виграш залежить від припадку, напр., від скількості "очок" на киненій кістці чи то від витягненої з колоди "трумфової" карти).

В різні часи окремі газардові ігри ставали масово-популярними й серед вищих суспільних прошарків, приводячи запалених грачів до матеріальної руїни; інші ж знову, привиклі до легкої наживи, тоді вдавалися й до фальшованих кісток чи таких же значених ("цинкованих") талій карт ("шулери"). Державні власті від найдавніших часів уже часто шляхом відповідного законодавства заборонювали ту чи іншу газардову гру, а чи застерігали за собою право вироблювати карти, оподатковуючи таким чином при тому у своїх громадян людську пристрасть риску до виграшу ("попробувати свого

щастя"). Найдавніша серед названих ігор у нас - кості, а наймолодша - карти.

Кості були газардовою грою ще в старинній Греції, де їх винайдення приписувано хоч малоазійським лідійцям, хоч єгиптянам, а служили вони й для ворожіння. Грецькі "куби" з числом очок на полях від 1-6 зовсім уже нагадують поширену в середньовіччі кістку до гри. Грецькі ігри ними - за числом очок на горішнім полі киненої кістки - парним і непарним - нагадують засаду нашої дитячої гри жетонами-камінчиками ("личманами") в "чіт-лишка" (пара - без пари). Грецьке ціляння кісткою у проверчуваний отвір, а чи в накреслене коло нагадує таку ж нашу дитячу гру з киданням камінців на різні накреслені на землі поля "неба-раю-пекла" (зах.-укр.) із скаканням по ті кинуті камінці на одній нозі ("матура" по західноукраїнських містах!).

Поширені на Заході, мабуть, римським вояцтвом кості вже від Х в. натрапляли на різні малоуспішні заборони; до нас прийшли як газардна гра ("костирство", "костира" - запалений грач) почерез Польщу хіба доволі рано - в пізнє середньовіччя; і в Польщі обмежувано костирство всяко: грати можна було лиш за готівку, а не за нерухомості, програш сина тичився лиш його спадкової частки, а духовним заборонювано грати. Термінологія костирства втерлася в Польщі романсько-німецька, прийшовши почерез чещину, - і такою прийшла вона далі до нас; одинку звали ас (з латинського аs "монетна одиниця"; "фунт міді", що походить, мабуть, із грецького hеіs "один"), двійку - туз (з середньогорішньонімецького dus, а це з південнофранцузького daus "двійка в грі кістки", народно-латинське дуос - "два"), трійку - дрия (з середньогорішньонімецького dri "три"), чвірку - кватер (із латинського quattuor "чотири"), п'ятку - цинк (з середньогорішньонімецького zinke "п'ятка", а це з франц. cinq "п'ять"; із однозвучного середньонімецького zihs "більмо; визубина у мурі укріплень" пішло сленгове наше цинк "таємний знак", цинкована карта "значена", давати або бити цинк "подавати комусь знак"), а врешті шістку звали - зиз (з середньогорішньонімецького sehs "шість"), з чого пішло й польсько-українське зизом дивитися, зизувати "позирати скоса; мати косий зір", і то спершу, мабуть, із якогось окреслення: добрий мет, себто шістка (зиз) на тебе дивиться, тобі всміхається як виграш.

Костирство поширилося було особливо серед простого вояцтва: по обозах метано кості й на барабан. Кістку витіснили з вищих прошарків шахи й варцаби, а з нижчих - теж карти. Саме картам дісталися в спадку й окреслення перших очок кістки: ас і