Три тузи (потрійне щастя!) звали тринкою, тринчиком, з чого, мабуть, і пішло наше розтринькати (гроші, майно), "змарнотравити", може, ще в оперті й на німецьке trinken "пити, п'яничити". З чещини прийшло до нас почерез Польщу й окреслення на фальшивого грача: шулер (поль. szuler, чесь. zulir від слова шуліт "обманювати"), шулерка "фальшива гра". Глядача з боку, "помагайка" називають виразом кібіц, кібіцувати, що виводиться з нім. Кiebitz "чибіс, рід чаплі" (названої так від її остережливого клику "ківіт! ківіт!").

Кожна гра мала й має звичайно ще й свою спеціальну термінологію, напр.: жидо'к звичайний і мізе'рковий "пуля при преферансі", зробити жидка' "взяти пулю", посилати по воду "заставляти збирати карту при дураку", чи в хапанці (інакше ще: хап, контра, гарба), газардовій грі ХVІІІ в.: доля "вісімка пік", панфіль "дама треф", риндзя "дев'ятка черва", кіналь "валет черва" (мабуть, із еспан. quinas "подвійна п'ятка при меті кісток"; від назви карти пішло зах.-укр. кі'наль "машкара; носюра"); фуч "програ у ферблі від перетягнених понад 21 очок", скес "головна карта при тароку" (з італ. Schiuso "висвітлений, відкритий", з чого, мабуть, одеське вуличне скєс "дурак, неблатний").

Дуже різноманітні впродовж історії й назви картових ігор; при газардових ішлося хоч про витягнення козирної фігури, за якої спеціальною назвою тоді й звали саму гру (в ХVІІІ в. фараон, фаро - може, звідси теж: пари в "Енеїді" Котляревського та бура "газардна гра одеської вулиці" - від назви фараон для трумфової фігури, червового короля), хоч про дібрання відповідного числа очок-пунктів (напр., 21: франц. vingt-un, нім. Ein und zwanzig), хоч за комбінаціями фігур (маріаш із франц. mariage "подружжя" від комбінації короля й дами в одній масті) чи підібранням фігур одної масті (флюс, хлюст - поль. flus, нім. Fluss "підібрання певної кількості карт одної масті" - щось як нинішня дитяча гра "осел"). Подібно й назви негазардових ігор виникали за назвами своїх трумфових карт (дружбарт з нім. Drosselbart за назвою червового короля, памфил, хвиль, хвилька з поль. pamfil, чеське filek за назвою трумфового вижника, названого так знову ж за фігурою Панфілюса з якоїсь комедії). Окремі ігри, модифікуючися злегка, часто міняли й назву: памфиль - маріаш - кікс (нім. Кicks "помилковий удар у більярді", з чого скіксувати сх.-укр. "схибити, помилитися", "збожеволіти"), страшак - тришак - флюс, руж у нуар (франц. "червоне чи чорне") - макао, мачок-фараон, лабет-пук, румель-пікета, віст-бридж. Звичайно давні ігри, сходячи в соціальні низи, приймали народні назви, що могли різнитися від околиці до околиці (напр., кеп-дурак-голий, візок-свинка, фербель - очко - 21 - айнундцванцик, ремі (англ. rummy) - 66 - ремібридж). До ХVІІІ в. ігри приходили до нас переважно з Німеччини (почерез Чехію - Польщу) й отже мали німецькі назви: дружбарт, флюс, руммель (нім. Rummet "купа"), руш (нім. Rausch "оп'яніння; галас"), рамш (нім. Ramsch із франц. ramas "тандета"), ландскнехт, цвик (нім. Zwick "цвях; щипанка"), штос (нім. Stoss "купа"), вінт (нім. Gewinke "ґвинт"); ті німецькі ігри, що приходили до нас у ХІХ в., засягли (як і їх назви) лиш південний захід України (фербель з якогось австрійсько-нім. Faerbel?, скат, укладений на лад італійського тароку, нім Skat з італ. scartare "відкидати набік", ніби за відкладаними набік картами).

Більшість ігор, що поширилися в нас у ХІХ в., носять французькі назви: лабет (франц. la bete "тварина"), префера'нс, префе'рок (франц. preference "перевага"), безик (франц. besique), макао, мачок (ніби за відомою португальською колонією Макао в Китаї), пасья'нс (франц. patience "терпеливість"). Кінець ХІХ в. приніс моду й на англійські ігри: віст (англ. whist - ніби "гра, що вимагає мовчанки"), ре'мі (англ. rummy "дивний, незвичайний"), бридж (англ. bridge "міст"), америк. по'кер (англ. poker "стукач, стуканка").

Якже картярство поширилося на міську вулицю, то його лексика виявила в нас великий вплив, зокрема, на фразеологію тюремно-злодійського арго та міського вуличного сленгу, звідки - після революції 1917 р. - увійшла і в розмовну мову міст. Гра в карти була по тюрмах та таки у вуличному світі дуже поширена (сх.-укр. газардові ігри: штос, бу'ра га'рба); про каторжників і пересильні тюрми в Росії відмічують обсерватори в ХІХ в., що там власники визичуваних колод карт (звичайно саморобних, вирисовуваних на картонному папері) брали відсоток від усіх виграшів. Карти й звано в тюремному арго Східної України - святці (чи з-російська: святци), себто ніби "ікони святих" від рисованих на них фігур, або ж стирки, стири (чи з-російська: стірки, стіри), ніби від повитираних фігур і знаків - чи то від їх заяложеності, чи то від підправлювання ("стирання") іншоколодних на місці загублених карт властивої талії; тюремне арго Галичини звало їх лати. Про пасіоновану гру говорив тюремний сленг такими емоційно-експресивними виразами, як: диви'ться в святці', дуться/нарізувать в стири - на Східній Україні, різати в карти, міша'ти/лупи'ти лати - в Галичині (причому лупити карти - це, може, калька нім.