20 січня 1995 р.

Тіло Олекси Довбуша на вулицях Коломиї

25 серпня 1745 року.

Художник Ігор Деркач

ПРО МОЄ СЕЛО.

Хоч давненько то було,

розкажу вам щиру правду

про моє село.

Шукають бандерівців,

відозви роздають,

шоб хлопці здавались,

на поруки візьмуть.

Таких в нас не було,

щоб вірили псам,

убивцям страшним,

заклятим катам...

Що нічка віщує -

- не знаємо ми...

Мороз... Місяць світить,

та ждуть всі весни.

Щоб стежки - доріжки

були без слідів,

щоб ворог усівся,

скирти не палив...

Не спало, тривожилось,

Дятьківці - село,

та тієї ночі

страшне щось було...

Стук, грюкіт у вікна,

парольні сигнали,

та з Божої волі

сестри не злякались:

таких, як ці були -

не чули, не знали.

- Гей, Нуся, відкрий...

Свої, свої ми...

Ми хочемо їсти,

ти нам поможи!

Найближчі сусіди

і ті сумнівались,

що ми ані з цими,

ні з тими не знались...

Та цих ми не знаємо,

хоч що там кричіть.

Як прийшли по душі -

самі двері ломіть..

Досить грабувати-

урвався терпець,

цей раз, душогуби,

вам буде кінець...

Ще хату не встигли

обкружити кати,

ще стукають у двері,

і рвуться сюди.

Відкрила сестра

від городу вікно.

Мороз аж тріщить,

а їй все одно.

Щоб не видно на снігу

сестрицю рідненьку,

накинула тільки

верету біленьку

на косу русяву,

на плечі дівочі

і ніженьки босі,

щоб без стуку проскочить...

А в хаті... А в хаті

лишилась сама

її малолітня молодша сестра.

Закрила віконце і молиться Богу:

- Охороняй, Боже,

сестричці дорогу,

щоб чорная хмара

місяць в небі сховала,

щоб мою сестричку

страшна смерть не догнала.

Най краще в цю нічку

загину вже я,

щоб тільки добігла сестриця моя.

Вона ж таки старша

і краща як я...

Та й скоро весілля,

їй йти до вінця.

Враз зграя бандитів

двері розломила,

удерлася в хату,

лампу засвітила.

Кругом провіряла,

усе протрясала...

На теплому ліжку

дівоча одежа їх зір притягла.

- Хто звідси утік?

почали питати,

та треба... та треба

було помовчати...

Якось вже на себе

цей допит візьму,

щоб куля мою

не догнала сестру.

Менший чорний взяв

за груди мене і трясе:

- Хто змився із хати,

ти скажеш усе!

Дивиться на мене

в погонах главар,

високий білявий

у кучмі кримковій,

а погляд лукавий,

з ескімоським обличчям...

А очі?

Очі сині іскрились,

мені в саму душу

пекучо дивились.

Закралася думка

й незбагненний подив:

невже ця людина

з північних народів?

Стиснуло щось в горлі...

Якщо жити буду,

то постать оцю

вже повік не забуду.

Молодший по чину

пістолет перед себе поклав,

із стола взяв будильник,

оглянув і десь заховав.

Та враз задзвонив,

ніби кликав в педшколу,

почувши таке,

я почала розмову:

- Хіба ви - бандити,

що берете чуже?

Пустіть, ой, пустіть

в стару хату мене...

Там матінки голос

так сильно дзвенить,

чого Ірка плаче,

і ще хтось кричить?

В цей час по селі

рознеслися сирени,

трубить лісопилка,

папірня гудить...

Душа вспокоїлась,

а серце щемить...

Сестричка добігла,

стало легше мені…

Не боюсь вже зовсім,

хоч які ви страшні!

Нарешті скінчиться

в народу терпець,

сьогодні усьому настане кінець.

Кремезний позволив

мені вийти надвір.

Облава загнала людей

у наш хлів.

З-під хати нової — в стару

бандит діда завів,

зв’язаного шнуром

від колін до шиї.

Так мали вести

його, як собаку,

аж до Коломиї,

оцього старого малого

зрадника Яцька,

щоб він показав:

хто хлопцям із лісу

давав одежу, лікарство,

печеного хліба і молока.

Затягли його у сіни

з енкаведе гади,

важко стогнав у зашморгу,

не просив пощади.

А мама не знала,

що то за Яць,

звідки він взявся,

це потвора якась.

Плюнула йому між очі,

ще й заприсяглась…

На цей час сестра Нуся

вже добігла до Кокоша-вуйка…

Там жив на квартирі

армійський майор,

телефоном в казармах

підняв батальйон,

а ті окружили

зловісних “бандер”…

Нехай буде ясно:

Хто ворог тепер?

Ракети пускають,

стрілянина зробилась,

щоб скінчились тривоги

і правда відкрилась!

Сестра на матері

клич сповістила:

- Солдат я веду із казармів,

їх сила!

Отака то Содома і Гоморра -

страшна западня -

під марку бандерівців

чинилася щодня.

Не тільки зимою

чи серед ночі,

сприймали по-різному

те, що бачили очі.

Так була зірвана

лжебандерівська акція,

у цьому ж суть

подій отих —

розкрита конспірація.

У ніч оту страшну

не спало все село.

Хоч залишилось старожилів мало,

які ще пам’ятають

про такі події,

розпитати б у сусідок:

Анни, Параски, Марії.

Те, що в душі наболіло, —

не про все згадала,

в кінці стане зрозуміло,

чому так писала.

Весна…

В санаторії “Немирів”,

у їдальні, призначили

мені сісти за стіл №7.

Сиджу три дні зовсім одна,

(Чуюсь якось не по собі)

збоку видно всім.

На четвертий день приходить

за цей стіл мужчина…

Моє серце стривожилось:

у чому причина?

Мужчина — орел,

в сивій кучмі,

високий білявий,

уже не в погонах,

лиш погляд лукавий…

А в душу мою закрався

незбагненний подив:

Людина ця нагадує мені

племена північних народів.

І загадкові очі сині

в чоловіка цього…

та це ж… лжебандера…

Колись я бачила такого.

Цікаво було чути

від цього мужчини,

що постійно тут лікується,

щовесни приїжджає,

що хороший і ввічливий

весь медичний персонал.

Щорічно безплатні

він путівки має,

тут вспокоюються нерви,

здоров’я кращає.

Знає в Галичині

всі села і міста,

об’їздив гори, долини,

а прадід його - виходець

з козацької старшини

переселився із Січі на Харківщину

ще за цариці Катерини.

Батька вивезли на Сибір

за погляди більшовицькі,

діяльність, ідеї.

Народився

Сергій Харитонович

в Алтайському краї.

Як про ніч ту розказала,

про годинник — той будильник,

що задзвонив у кишені,

йому нагадала…

Він не відпирався,

лиш сказав, що їде звідси,

бо курорт не вдався.

В час обіду, на день п’ятий,

цей засліплений орел

не зміг їсти,

про щось думав,

переважно вже мовчав.

Вас Господь мені послав.

На слова, сказані мною,

лиш головою покивав.

Вся сваволя комунії

ніким і ніколи не буде забута

і на всіх тих,

хто отакі гріхи має,

ще прийде спокута.

Березень, 1991

Санаторій “Немирів”,

Яворів, Львівська обл..

Неньці рідненькій

присвячую в День

100 річниці її народження

СМЕРЕКА

Росла смерека в мами на подвір’ї,

а скільки літ тому було,

як хтось її там посадив —

ніхто не знав.

Про неї батькові

ще дід розповідав.

Здавна-предавна

пишалося смерекою село.

Була вона як сторож біля хати,

така висока, пишна та весела,

дивилася на гори і ліси

та й бачили її

всі навколишні села.

Від вітру часом шумно,

часом стиха

журливу пісню розносила,

а у безвітряну погоду

гордо стояла,

цілющі пахощі

із хвої роздавала.

Стовбур у неї був

грубезний від самої землі

до рівня хати,

а щоб її обняти,

людей із троє

кругом смереки мали б стати…

Жив під смерекою Сірко:

Своїх по нюху пізнавав,

ластився і мовчав.

Та недруга пес відчував здалека,

невже навчила так його смерека?

Оця смерека бачила

і пережила не одних собак:

австрійців і поляк,

солдат Росії і фашистів.

З життям прийшлось їй розпрощатись

в час другого приходу “освободітєлєй” —

енкаведистів і чекістів.

Фронт наближався.

Біля смереки в хаті днів чотири

квартирував німецький штаб,

підсолював нашу смереку

вже не один сатрап.

Фашисти як прийшли,

так і