Фабрики й заводи

не зазнали ні руйнувань ні шкоди,

та й стрілянини було мало.

За всю війну на Коломию

німецьких чотири бомби впало.

Фронт у Товмачику,

у Черемхові і за Прутом.

Із тих фронтів

як день так ніч

нам було чути

і гул, і стрілянину,

неначе всі чорти гуляли

в пеклі без упину.

А главлюципер весну

й ціле літо в котлі варився…

Сніг не зійшов ще із землі,

як в хаті біля смереки

штаб “наших” розмістився,

а на подвір’я була завезена

кухня солдатська,

смачненько пахла пшоняна каша —

їжа козацька.

Через дві доби бійці-солдати

мінялись з фронту,

втомлені, кволі,

щоб відпочити, набратись сили,

спали в стодолі.

Всі офіцери, що були в штабі,

вночі не спали;

радились-думали,

карту околиць бойових дій

в планшеті мали.

На карті цій — наша смерека,

як орієнтир, помітна

зблизька й здалека.

Від неї з півночі

позначена дорога,

з півдня — Млинівка,

чуть дальше ріки — Прут і Сопівка.

На заході Княждвірські тисові ліси,

все добре видно,

все можна розпізнати,

все знайти.

То тут, то там

рясненьким прочерком,

неначе змійки, простягнулися

фронти, фронти, фронти…

А в хаті штаб не знав спокою

зночі — до ранку.

Так телефон видзвонював без перестанку.

Під осінь

фронт нарешті відступив,

та радості нам було мало:

комуністично-московське

охвістя пило-гуляло,

на неугодних їм, нескорених,

охотитись почало.

Сірко із буди, що під смерекою,

гарчав та завивав,

він так “освободітєлєй” вітав,

сигнали мамі Марії подавав.

Смерека наша

вже не співала й не шуміла,

а час від часу плакала дощем

і стовбуром скрипіла,

неначе відчувала свою долю,

та справно ще виконувала

братчикам-повстанцям їхню волю.

Як на смереці

в передостанньому ряду

пригнені дві гілляки —

“прохід безпечний”.

Це означало — пощезали

гончії собаки.

А як із сторони подвір’я на смереці

вверх нижня гілляка припіднята,

це знак:

“Не підходити близько,

бо кулеметна пастка

і в небезпеці хата”.

Так програвала

енкаведистська засідка завжди,

спіймати тут когось —

і не надійся і не жди.

На цьому терені

біди не трапилось ні разу…

Простоював між хатою й смерекою

на тринозі кулемет…

Було домовлено й сплановано

все чітко: тет-а-тет

Отак справлявся непомітно,

вчасно, точно, тато..

У чому річ “освободітєлі”

й так не збагнули…

Неньку мою рідненьку

тричі в тюрму тягнули.

А як лежала хвора,

отруйними таблетками

“сердечно” полічили…

На другий день прийшли, —

своїм очам не йняли віри.

без Сібірі, ілі єль ету

дня за два, чтоби спілілі…

Гудів мотор,

тривожилась пила

і каркали ворони,

стинали, різали,

гілки рубали

без перешкод,

без заборони…

Красу Карпат — смереку,

як Статую Свободи,

в центрі села,

за що карали?

В хаті мами Марії

підлогу зняли,

шомполами землю

раз-по-раз пробивали,

Бандерівців шукали.

На пні смереки, як на подіумі,

чечотку й кабардінку танцювали,

пили, їли, співали.

(Це було 19.08.1947р.)

Нічого енкаведистська зграя

не збагнула, не узнала…

Мама Марія тризуб з могили

“Борцям за волю України”

в стріху своєї стодоли сховала.

Весною 1980 року Мартинюк Василь

стодолу шифером перекривав —

тризуб знайшов,

в руки мамі Марії віддав.

За героїчну витримку,

за любов до України,

за все, що знав і пережив,

за пройдені в тривозі роки —

низький уклін і шана

йому, його родині

Господнє Благословенство на віки!

Нема смереки на топографічній карті,

та є в нас Незалежна Україна,

є Тризуб, Синьо-жовтий прапор

і невмируща пам’ять

про Борців за волю України.

Ми в Бога того варті.

7 квітня 1994р.

P.S. Смереку стинали робітники паперової фабрики (в лютому 1946 року - однодумці нескорених, повстанців: Мартинюк Василь, Бакай Йосип,

Гальчук Олекса із села Шепарівців.

ФАШИСТ — МОЛОДШИЙ

БРАТ КОМУНІСТА.

Фашист не вибирав,

усіх підряд і вішав, і палив,

розстрілював і катував.

Оунівця і жида, і злодія, і комуніста

в одну могилу клав

зараз осіб по триста.

Дзержинець — комуніст

вже діяв по-другому:

перевертня, злодія, бандита

в провокатори завербувавши,

відпускав додому.

А цей криваву справу

робити сам старався,

аж поки на гачок,

як щука, не попався.

Товариш люмпен — комуніст

у чорній шкірянці-плащі

пив, їв, гуляв,

над нами панував

й прилюдно з нас сміявся.

Крім світлого і доброго,

що зроблено по нині,

чимало шкодять

бувші прислужники-“шестьори”

й міжконфесійні чвари

у незалежній Україні.

В Шепарівському лісі,

у день призначений,

на могилі розстріляних фашистами

Отці Духовні молебень відправляють,

а Душі оунівців, повстанців,

закатованих комуністами,

саме в цей час усіх присутніх

сльозами-дощем поливають…

Наче питають:

кому в догоду пошуки

їхнього праху призупиняють?

Щоб нечисті у нас не стало,

залишеної імперією в спадок,

має пройти часу ще немало,

поки встановиться цивілізований порядок.

11. VIII. 1994р.

P.S. роздуми після панахиди, в Шепарівському лісі, біля могилирозстріляним, знищеним в час фашистської окупації.

У Страстний четвер

у П’ятницю Великодну

за Христа-Спасителя,

розіп’ятого на Голгофі,

молимось, вболіваємо…

В цей день щорічно,

поки живемо,

спом’янімо молитвою,

закатованих Борців

за волю України!

Живі, — про мертвих, -

уклінно благаємо…

КРИВАВА РАПСОДІЯ

Дивишся — за лісом поле,

там плугатар стерню оре.

Ти в думках землю копаєш,

на твердь натрапляєш…

Земля, як струна, дрижить,

стривожено душа болить.

Ти слухаєш — вслухаєшся,

як світанкова рапсодія звучить,

як біль із спогадами перекликаються,

як давня істина розкривається.

Зелень землі

не перлами-росами,

а сльозами-краплями

щоранку вмивається.

Ти землю в думках

перекопуєш-копаєш

на твердь натрапляєш:

чи правду трагізму

до кінця узнаєш?

Бувші канібали-можновладці

знають, де цвинтар їх імені,

держать пальці на “кнопках”

у порохових бочках,

спокійно ходять понині у Коломиї

в криваво-коричневих сорочках…

Смоліних, Краснікових

велять не ображати,

у вічі правди не казати…

А щоб їм доти не сконати,

поки Борців, замучених

за волю України,

не перезахоронимо,

за християнським звичаєм

і почестями поховаємо.

Про закатованих тільки тоді “вболівають”,

як про них в людей дані випрошують,

в архіви ховають…

Давно матеріали зібрано,

в музей відправлено.

А прах мучеників

ще й досі не знайдено…

Дрижать тлінні останки

полеглих повстанців,

закатованих, побитих, розстріляних…

Невідомо одне:

коли буде піднято їх прах?

Вони не спалені, не розпорошені:

чи знайдуться вони?

Чи зійдуться до них на свято

газетою запрошені?

На Волині, на Львівщині

перші літописи книг

про Борців “Нескореної України”

почали видавати.

Тільки Коломия

місця “Саду Гетсиманського”

ще й досі не знайшла,

не хоче розшукати.

Розмова про видавництво книги

дороговизною мотивується.

Йде якась незугарна

нетактична профанація:

ніби видавцям за таку книгу

2 том “Літопису Нескореної України”

буде присвоєно вчений ступінь,

а описи кураторів —

комусь готова дисертація.

Деякі члени “Меморіалу”

до інших партій стали залучені,

уже й забули, що в Коломиї

стогне земля,

дрожить від крові й праху

нескорених повстанців замучених.

Прийдеш, розпитуєш, —

вдають, що дуже працюють,

повсідались у м’які крісла,

Україну “будують”…

На криваву рапсодію

рукою махнули,

наче отупіли, оглухли, не чують.

Репресовані чим раз більше

слабнуть-слабнуть, помирають,

а в тих, що доживають віку,

сум і сльози на обличчі,

більшість мовчать,

в скорботі великій.

Дем’янів Лаз, Яблунів,

Гвіздець, Печеніжин

знайшли своїх,

а Душі закатованих у Коломиї

до живих звертаються:

Променем Сонця,

ранніми росами,

шелестом листя,

весняним громом,

дощем мелодії,

церковним дзвоном

чудо-рапсодії,

щоб Борців проти

комуни й фашизму

мемуарною книгою

Скорботи України

увіковічнити.

Їхні