єдиний в діда Гриця

статечний господарський син.

Та в п’ятдесяті роки

усе перемінилось…

В селі за Прутом

немало хат згоріло.

Повстанці полягли в боях,

криївки в горах спорожніли,

а дехто за Проводу наказом -

розформувались, до тепер живуть

по чужих державах і краях.

Та залишилась хвилююча

приємна згадка назавжди:

про діда Гриця,

про білолицю Параску-молодичку,

про шерстяну, плетену

з узором рукавичку.

Грудень 1996р

ДІВЧИНКА З КРИЇВКИ

Весна вступила у свої права,

вже й березень минає…

А в школі Ганнусі Григорчук

з кінця лютого чомусь немає.

Хтось із хлопчиків сказав,

чому немає Нусі:

у тисовому лісі.

Дівчатко в школу не ходило, —

та то й не дивно.

Батько її Василь,

що псевдо “Смілий” мав,

на пивзаводі працював,

потім в УПА пішов…

Маму в тюрму забрали.

Учням здавалося:

школярочка Ганнуся

назавжди пропала.

моє одне-єдине, —

побивався з горя батько, —

улюблене рожевощоке

синьооке янголятко?

Повстанець Зенко, —

юнак відважний,

переодягся за недолугу

жебрачку-дівку,

забрав дитя з села

за Прут з собою

у Тисові ліси, в криївку.

Уже воно не знало

материнської любові,

ходило з болем в серці,

та й з батьком бачилось нечасто,

з раненими повстанцями жило в криївці.

Від жалю кров стигне у жилах,

жага пекуча рветься із грудей.

Згадати тільки:

скільки таких тинялося дітей.

Чи може ще щось бути гірше,

як знати, що дівча

без матері, уже й без батька,

в село прийти боїться до людей.

Восени лісом, зі школи йдучи,

опеньки я збирала,

побачила Нусю здаля,

не підійшла до неї,

щоб не злякалась…

Щоби не сталося якого лиха…

Може не запримітить

і пройде стиха…

Та ні, підходить ближче,

привіталась… заплакала…

може тому, що я її поцілувала.

Тоді я їй сказала:

хіба тільки тоді,

як із джерельця водиці набираю,

на своє обличчя приглядаюсь…

А чи я виросла? — Не знаю.

Ви чули, що матінки моєї

тут уже немає,

бо вислані в Сибір,

щоби там ліс рубали.

Діда мого Островського

у Львівській тюрмі закатували.

Батько мене забрав у криївку,

навчив у приціл стріляти,

гранатою кидати,

у бінокль дивитись

та естафети розносити.

А ще наказував мене,

як він загине, —

катам “у руки” не даватись…

Та більше так

я вже не можу жити.

Ганнусі я тоді

книжку-граматику,

олівець, зошит,

маленьке дзеркальце подарувала.

Закінчилась війна.

Спокою людям як не було,

так і нема.

Як літо так зима,

як ніч так день,

як осінь так весна,

енкаведистська розвідка

засідки — пастки розставляла,

поки Ганнусю не впіймала!

Тільки у засідці дев’ятій

дівчинка з криївки

в руки катам попала.

Та час минав.

Післявоєнні школярі батьками стали

і, очевидно, своїм дітям

про дівчинку з криївки розказали.

В школах пішло у моду

учнів до туризму привчати,

в походи водити,

костри розкладати.

Хто чув про дівчинку з криївки,

охоче збирався в похід,

бо знали —

живе вона десь у Сибірі,

та винищений весь її рід.

В Тисовому заповіднику

Бандерівську криївку розбиту впізнали…

Учні-туристи Героям УПА

мовчки шану віддали.

(Це було в червні 1970р.)

Приїхала із заслання

привітна посивіла пані Нуся,

сказала: “Про свою долю

думками-спогадами поділюся.

(12.08.1992р.)

Довелось змалечку пережити

немало злиднів і тривог,

допомагали мені в горі

Пречиста Мати і Милосердний Бог.

Найважче було в тюрмі “у боксі”,

це така кругла бочка,

а з неї заганяли

у камеру-одиночку.

Спати не давали,

так мучили і били,

аж поки сім років

“мнє пріпаялі” — присудили.

Та ще п’ять років висилки

мені раєм здавались…

Хоч була я звичайна дівчина

і невисока, неструнка,

та встигла вийти заміж

за хлопця-гімназиста

Мирослава Микитюка.

В Сибірі двох синочків дочекалась,

а над моїм супругом

довго-довго невиліковна хвороба

(інсульт, параліч, оніміння) знущалась.

Мамі моїй минуло років п’ятдесят,

як я її у Вельському районі

на цвинтарі в Зяблусі поховала.

Відколи себе пам’ятаю,

молилась щиро до Святої Тройці,

до Сина Божого Ісуса,

завжди носила Хрестик оцей

від матінки своєї,

і твердо вірила, що я спасуся.

На рідну землю повернулась,

із двоюрідними щасливо поріднилась.

Тривожну біль серце моє відчуває

таку, як була колись “у боксі”,

якщо почую, що хтось

на незалежність України нарікає…

Це той, хто не знає,

як велась за незалежність

віковічна боротьба на Україні.

Нехай виїздить чим швидше

й поживе без Батьківщини

в Сибірі, в Мордовії, на Сахаліні!”

9.09.1999р.

Ганна Григорчук – Микитюк, “Дівчинка з криївки”, Роман Захарчук - скульптор статуї Матері Божої, що на бульварі Л.Українки, Ольга Юрчишин.

22 серпня 1999 року

"МОЙ ПАРАВОЗ, В СІБІРЄ АСТАНОВКА"

На зборах комсомольських

у райцентрі Коршів

записали в протокол:

Чотирнадцятирічних учнів

з цілого району залучити в комсомол.

Повідомлення письмове

Шепарівська школа

з райцентру дістала.

Своїх підопічних

класна керівничка

статуту навчала.

А вищі районні партійці

конкретну вказівку

рішили додати:

щоб з групою учнів

класовода третього класу

на пленум післати.

Раненько-вранці

запрягли в колгоспі щонайкращі коні,

між драбини наложили сіна;

учні всілись уздовж воза,

поспускали ноги, що видно коліна.

Де діти - там радість,

там пісні лунають,

що пішли у моду,

їх швидко сприймають:

- "Мой паровоз, вперьод лєті,

в камунє астановка!..."

"Вихаділа на берег Катюша", -

на весь ліс співають.

Хоч приїхали першими,

та рацпропозицію ми мовчки сприйняли,

щоби Шепарівці за списком алфавіту

своєї черги ждали.

Потім, щоб квитки, значки комсомольські

урочисто вручити,

рішили нас серед ночі

додому не пустити.

Вдосвіта вертались,

здавалось, все буде щасливо,

по дорозі ніхто нас не зупиняв...

А як залишилось півкілометра до школи -

зчинилося диво.

З лісу справа й зліва

на дорогу вийшли

люди незнайомі...

Фіру з нами зупинили

й почали питати:

- Що ви були в Коршеві,

в комсомолі на прийомі? -

Не лякають, не стріляють, а кажуть:

- Як додому вернете,

то з батьками у Сибірі будете!

Краще ходіть з нами і не пропадете...

Та ми не слухали фальшивої ради,

а збагнули, що це пастка,

провокація і зрада.

Довелось піти на ризик

та ще й схитрувати,

щоб цих лиходіїв - лжебандер

також налякати:

- Пропускайте нас чимшвидше...

- Діти, їдьте разом із батьками!

Я попереджаю, що зійде на вас

прокляття, нещасна заразо!

Починаймо такий вереск,

такий писк -

ваші вуха не видержать,

оглухнете зразу !!!

То чому на цих,

що нас втікати з ними заставляли,-

енкаведисти ні засідку, ні пастку

не порозставляли?

В заздалегідь спланованій акції

лжебандерівці поразки зазнали.

Очевидно, в честь жовтневих свят

не буде їм ні нагород,

ні премій, ні похвали...

А батьки своїх дітей

з комсомольськими квитками

у Сибір забрали.

Отака-то чудасія сталась:

комсомольська організація

Шепарівської школи

в 33-ю річницю

жовтневої революції

повністю розпалась.

Хіба райком, партком нічого не знає,

коли енкаведе акцію - переселення

неблагонадійних в Сибір починає.

Щоб "розукраїнити" Україну,

комуноімперія народ голодом морила,

вбивала, вішала, палила,

в Сибір вивозила.

Ославська

Марія Іванівна

1936 - 1966 | Боднарук Ярослав