Українчук

Марія Петрівна | Стефанюк

Роман Миклайович

Кругом розглядаюсь,

про своє дитинство думаю:

то сяду, то стою...

Поки те, про що

згадую - не запишу,

не маю спокою.

Земне життя - не вічність.

Моя ненька рідненька

прожила довгий вік.

Хвороби, недомагання

роботою гоїла.

Не знала смаку алкоголю,

пісненьке їла.

Із нас ніхто невзмозі

взнати про кінець свого життя -

хвилюючу пору.

То ж про особливе,

у своєму дитинстві пережите,

з внуками, правнуками

розмову поведу.

ДИТИНСТВО.

Надіялись на хлопчика батьки,

а вечором негадано й неждано

з’явилась бабка-повитуха,

мама всміхнулася: “Ще зарано”...

Таки вродилася у перший день

зелених свят - Святого Духа.

Без болю матері дівчаточко

прийшло на Божий світ,

не закричало навіть...

- Невже німе дитя це має бути,-

залилася сльозами мати,-

- Боже, Ти мою долю знаєш,

за що мене дівчинкою четвертою караєш?

Піднялася якось, взяла відерце,

пішла корівоньку здоїти,

бо на сніданок схочуть їсти діти.

Заплакана зайшла до хати,

прилягла засмучена й заснула.

І голос через сон почула,

слова такі виразні та благі:

- Твоїй старшенькій і оцій

не буде треба твого поля,

доню цю маєш охрестити Оля.

Не плач, Маріє,

ця найщиріша тобі дитина буде,

за діточок своїх молись щодня,

в опіці Господній буде твоя сім’я.

Від здивування матінка очі відкрила,

у сяйві постать Богородиці впізнала.

І до кінця свого життя

слова Матері Божої

і сон цей мені повторяла.

От і росло собі мале дівча,

Це я - мамина Олюся;

про те, що чула із уст мами,

на старості своїх літ

із радістю й одухотворенням

згадую, записую, признаюся.

А те, що прийшлось пережити пізніше,

сама вже добре пам’ятаю,

не сфантазую, не схитру,

опишу по порядку,

і в рядочки поскладаю.

Як було мені років чотири,

членкині “Союзу українок”

грали п’єсу “Пещена дитина”.

Я із аматорами восени й зимою

їздила по селах,

бо виконувала роль хлопчика Мартина.

В першій дії вистави

мамі за спідницю трималась,

притупуючи ніжкою,

викрикувала на весь зал:

- Буду їсти цією великою ложкою!

На закінчення п’єси виходила

з аматорами на сцену й говорила:

- Ой, мати, мати, не пести так сина,

бо бідна на світі пещена дитина!

Чи від інфекції, чи від простуди

мене надовго хвороба скрутила:

можливо грип, можливо скарлатина.

Стало весніти,

світило сонечко,

а мати шиє синю-синю

в білі сніжиночки мені суконочку.

Гарно мене зодягла,

на велику подушку

лежати положила,

свічечку засвітила...

Хіба я могла зрозуміти,

що Сила Господня

сяйвом свічечки мене оживила?

Оглянула свої долоньки,

а шкірочка від них відстала,

Чомусь на моєму тілі

темних плямочок багато...

Чогось у мами капає сльоза,

і усміхається до мене крізь вуса тато.

Настав Великдень,

вийшла молодь на толоку

перепілки гратись.

Поставали в пари хлопці і дівчата,

почали співати:

“Ходить жук по жуках,

а дівчина по руках”.

В синій суконочці,

в біленьких панчошках

по руках ходжу,

за голови дівочі держуся,

нехотячи на суконочку стала,

а спідничка розпоролась,

на травичку впала.

Плачу й кажу мамі:

- Ходила по руках з гонором -

суконочка попоролась,

йду додому з соромом.

Як років п’ять мені було,

а дівчинці Рузі - тільки чотири,

(пізніше це мого брата

Миколи - дружина)

Ми з Рузею за руки взялись,

замість напрямку міста йти

назустріч моїй мамі -

в Шепарівському лісі зробились...

Чужих дітей побачили люди,

про все розпитали, зупинили.

Впізнав нас Михайло Григорчук,

(в УПА мав псевдо “Шрам”)

привів до свого дому,

ми повечеряли там.

Донечка “Шрама” Ярослава

братчика Зенка

в колисочку спати вкладала.

батьки навіть не встигли збагнути,

що могли пропасти у лісі діти.

Михайло Григорчук привіз

вечером на ровері дівчаток обох.

Оберігав нас Ангел-хоронитель

і милосердний Бог.

В цьому ж році, у липні,

в день святого Петра

мати мене через Прут, у брід,

на храм в Печеніжин повела.

Там кругом церкви

Хресну Дорогу вперше побачила.

Від образа до образа навколішки

пересувались люди,

за ними проходжу й думаю:

невже кінця стражданням цим не буде?

Дивилася на Ісуса тяжкі муки,

і що людей багато всюди - всюди.

Священик закінчив сповідати,

підійшов і почав питати:

- Чого плачеш, від мами згубилась?

- Від мами не згубилась,

плачу, бо розіп’ятого на хресті

Ісуса Христа бачу.

Священик мене поблагословив

і в руки мамі передав.

А після храму, як вже було по всьому,

вперше їхала у поїзді

“Печеніжин - Коломия”.

Під вечір повернулись додому.

У Дятьківську двокомплектну школу

зрідка ходила,

мої старші брат, сестра

в гімназії вчились.

Не були ми з тих багатих,

але й не бідні,

нас троє дівчаток:

Нуся, Ірка, Оля

вчились в “Школі рідній”.

На честь Княжої Доби

пані вчителька Вітольда Проців

виставу “Данило Галицький” написала.

Ролі старшим учням роздала,

десятьох дівчаток

із молодших класів в Сміхунчики записала.

Ми сміялись, танцювали

на сцені, у лісі із Мавкою,

та підглядали за Князівною і Русалкою.

П’єсу “Данило Галицький”

в Галичі, в Крилосі грали,

а на розкопках церкви і замку

гімн “Ще не вмерла Україна” співали.

У червні 1939 року,

Як закінчила клас третій,

сталися зі мною

чудні перипетії.

Вивели всіх учнів

на шкільне подвір’я

під синьо-жовтий прапор

фотографувати.

Враз мені так стало

і слізно, і гірко,

може тому, що не бачу

сестрички Ірки.

Щоби приховати сльози й гіркоту,

лице своє долоньками прикрила,

підбігла до дверей школи "Шевченка"

й голову в куточок склонила.

Так хвилинку постояла,

уже й не плачу,

бо якесь червоне видження бачу.

На червоному - чорні серпи,

серпи й молоти,

а звізди кружляють, наче ворони,

у голові шумить - шумить

і гуркочуть довгі чорні вагони.

Та враз хтось до плеча

мені легенько руку притуляє

і на фотографію йти заставляє.

Від дотику цього здригнулась,

неначе від сну проснулась.

Побачила директора школи Олійника,

стала говорити:

Більше не буде “Рідної школи”,

а будуть звізди, серпи і жиди.

Будемо в школі Тейхмана вчитись... (Тепер ЗОШ №7)

Хоч сама собі дивуюсь:

чому так говорю,

звідки я це знаю.

На фотографію вчителі

мене вже поміж себе взяли.

Цю фотографію донині зберігаю.

Чи дивувались, чи сміялись

священик, вчителі, директор школи -

цього не збагнула, не пам’ятаю.

І, дійсно, у жовтні

директором став Олійник Данило

у бувшій жидівській Тейхмана школі,

йому ще й добре пощастило.

Позвав мене до канцелярії,

питає: чи пам’ятаю,

що про “Рідну школу” говорила.

Тоді таке згадала,

- моя матуся віщі сни бачить:

- Церква наша Святомихайлівська

без свічок, в ній темно,

а Матір Божа плаче.

В 1939 році, в час жовтневих свят,

в школі мене зодягнули за україночку,

Слободяна Василя - за козачка...

Учні йшли під комуністичним кривавим прапором,

Впорядчик вганявся з рупором.

Несла піднятий серп, Василько - молот,

не плакала, не співала,

тільки високо над головою

притулений серп до молота держала.

Під марш парадний

сама до себе стиха промовляла:

- Серп