особливі звичаї, які побутували в селі, згадок немає, йдеться лише про фестини на Заріччю, Йорданське свячення води на млимівці. Організаторами пастирок, маланок, щедрівок були Олекса Тодорів і сім’я Слободянів. Після коляди, яка ходила від хати до хати, гроші давали на церкву, частину їх виділяли на закінчення коляди. Набувалися в старшого брата церкви Івана Венгринюка.
Сільські чоловіки взимку ходили в кожухах, сайдаках, чоботях, холошнях (штани з овечої пряжі), клапанах, жінки – в кожухах, довгих спідницях, чоботях, темних хустках. Літня одежа була саморобна – вишивана сорочка, кептарі, пояс, мешти або черевики, капелюх із соломи.
Сільська греко-католицька церква побудована жителями сила 1781р. і посвячена на честь непорочного зачатія пресвятої Діви Марії. За переказами, дідич, який володів Коршівськими лісовими масивами, дозволив вивезти з Черемхівського лісу дерево на церкву, але протягом двох днів. Люди возили дерево, розкидали його ровами попри дорогу в село. Так протягом двох днів дерево вивезли з лісу. Про майстрів, які споруджували церкву, нічого не відомо. 1929р. майстри – гуцули за кошти селян зробили ремонт церкви, підняли будівлю на цементний фундамент. Із переказів шематизмів відомо, що священниками в селі були о. Кісіль, о. Вонсуль, о. Русин, декан Коломийської греко – католицької церкви о. Гаврилів, правив до 1946 року. Відповідно до архиєрейсько рішення від 1884р. за підписом Й.Сембратовича Шепарівська церква була приєднана, як дочірна , до собору 1935р.за зразкову роботу церковний комітет нагороджений грамотою Станіславської єпархії. Добрим священником - просвітителем був о.Вонсуль, який селянам , навчав їх. Його дочка Марія Вонсуль вела в селі гурток “Союз українок “,навчала жінок грамоти ,пекти ,варити ,вишивати, шити 1924р.з ініціативи війта Василя Кострубяка і Петра Слобоняна за кошти і матеріали селян побудовано читальню “Просвіти “ . При читальні діяли культурно освітні товариства :”Союз українок” ,який нараховував більше 50 осіб ,серед них найактивнішими були Ганна Венгренюк , Катерина Стефанюк (з Венгринюків ), Марія Слободян; самоосвітній гурток , в якому брали участь більш як двадцять юнаків, керівником якого був Михайло Слободян (30-і роки 20 ст. ).
Було організовано церковний хор, його керівником став Микола Прокопчук, допомагав йому Ілько Каленюк. Він керував драматичним гуртком при читальні “Просвіті “ , де ставили п’єси “ Назар Стодоля “ , “ Степовий гість “ , “ Наталка Полтавка “.
В селі діяли товариства “ Відродження “ (активними діячами були : Петро Слободян , Іван Мотрук , Іван Заєць , Олекса Тодорів , Михайло Слободян ) і товариство “ Пласт “ , яке організував і проводив вишкіл молоді колишній січовий стрілець Василь Стефанюк. Вишкіл молоді проводився на кутку Заріччя. Найбільше в селі розповсюджені прізвища Стефанюків , Венгренюків, Гальчуків. Недалеко від читальні 1941р. була висипана символічна могила яку 1948р зрівняли з землею.
Одно класову школу було відкрито на при кінці 17ст. – десь близько 1795р. Вона мала дві кімнати , була під солом’яною стріхою, розміщувалась на проти сучасної школи (через вулицю ) на городах
Тепер там стоїть липа , яка виросла з кореня колишнього дерева. Першими вчителями були дяки Михайло Слободян і Пилип Слободян, який подарував під кладовище біля церкви 2 морги землі. В середині 19ст. було організовано докласову школу і десь близько 1880р. – запроваджено українську як предмет рідної мови.
Першою вчителькою рідної мови була Ольга Витвицька , скоро перейшла до Сопова. Після неї був Андрухович , який також через кілька років перейшов у Кийданч , на його місце прийшов з Товмачика Михайлов. Ця школа десь наприкінці ХІХ ст. згоріла. 1905 р. на кошти селян і церкви побудували нову цегляну школу ( зберігся відповідний напис на фундаменті старого приміщення школи ). Тут було 4 кімнати для вчителів і дві кімнати класні. Сюди прийшов управитель школи Йосип Завадовський , який працював аж до смерті і похований на Шепарівському кладовищі. Тут же поховані священик Вонсуль і його дочка Марія. Держава оплачувала учителів, а громада утримувала в порядку приміщення, опалювала, ремонтувала, обробляла грунт. До цієї школи 1958 р. добудовано ще дві класні кімнати , реконструйовано старі і створено вісім класних кімнат, школа перейшла на однозмінне навчання. 1972 р. добудовано ще вісім класних кімнат , спортивний зал, створено шкільну їдальню , кухню, майстерню, учительську кімнату, кабінет директора, просторе фойє. Це все зробив господарським методом директор школи Василь Заєць. Ініціатором будови був завідуючий районо Л. І. Юрчишин, помічниками директора школи на будівництві – голова про спілкового комітету М. П. Гаврилюк та П. І. Данищук.
1949р. у селі силоміць було організовано колгосп з назвою “Червоне Прикарпаття”. Кантора знаходилась в будинку Катерини Ткачук. 1956 р. його приєднано до колгоспу І. М. Чапаєва (с. Раківчик ), як неперспективний, тоді ж з’єднали сільські Ради (з центром у с. Раківчику). 1960 р. цей колгосп перейменовано на “Прогрес” , а 1991р. утворили спілку селян ім. Лесі Українки .
1991р. у селі нараховувалось 1500 жителів. Тоді село поділилась на дві конфесійні громади – УАПЦ і УТКЦ. У селі виникла незгода, занепала культура.
Тепер у шепарівцях 70 осіб з вищою освітою, вся молодь має середню і середню спеціальну освіту. Нараховується 50 легкових автомобілів.
У селі діяла підпільна організація ОУН, створена 1936-37 років. Вона об’єднувала майже 70 мешканців довколишніх сіл – Товмачика, Іванівців, Раківчика, Лісної Слобідки,
