У 1963 р. в Саджавській школі навчалося 402 учні, працювало 25 учителів. Діяла також вечірня школа сільської молоді, де навчалося 62 учні.

У 1965 р. завершено будівництво нової двоповерхової школи.

З 1985 р. Саджавську восьмирічну школу реорганізовано в середню.

Директорами школи у радянський період працювали Мікова Юстина Іванівна (1946-1949), Хандосенко Тетяна Тимофіївна (1949-1950), Зеленський Олександр Юхимович (1950-1953), Бугаєнко Павло Тихонович (1953-1958), Кузів Григорій Михайлович (1958-1965, 1978-1987), Мосіяш Василь Лазарович (1965-1978), Винник Михайло Васильович (1988-1994).

Період незалежності

У роки незалежності оновлено навчально-виховний процес, він набув національного забарвлення. Діти отримали змогу прилучатися до національних та гуманістичних загальнолюдських цінностей.

У 1999 р. введено в експлуатацію новий корпус початкової школи на вісім класних кімнат.

У 2002-2003 навчальному році в Саджавській загальноосвітній школі працювало 25 класів, в них навчалося 589 учнів. Педагогічний колектив нараховує 60 вчителів.

Навчально-виховний процес у школі проходить під керівництвом директора школи Христана Володимира Яромировича, заступників директора з навчально-виховної роботи Христан Марії Василівни, Мельник Оксани Григорівни, заступника з виховної роботи Мацько Марії Михайлівни.

У 2003 р. в школі відкрито історико-краєзнавчий музей.

ЛЕГЕНДАРНЕ ІМ`Я

Легендарним ватажком саджавських повстанців був Василь Дмитрович Пеньківський (“Сич”).

Народився Сич в Саджавці

Над Прутом рікою.

У хатині селянина

Над Ділом горою.

Понад життя любив вожак

Неньку-Україну

І визволяв долю й волю

Герой до загину.

У роки воєнного лихоліття В.Пеньківський зумів організувати усіх тих парубків, кому не байдужа була доля України і майже сто молодих і дужих хлопців привів у сотню Спартана. Самі ж ті хлопці і вибрали його своїм референтом. А що добре орієнтувався вночі, то взяв собі псевдо “Сич”.

З 1944 по 1947 рр. “Сич” водив своїх вояків у запеклі бої і завжди отримував перемогу в боях з ворогами-енкаведистами.. Любили і поважали його односельці.

Однак начальнику Ланчинського НКВС Єрофєєву з допомогою зрадника вдалося вистежити “Сича” та його побратимів. Восени 1947 р. на п’ятьох повстанців напали двадцять озброєних до зубів енкаведистів.

“Сича” поранили в ноги і він впав на сиру землю. Щоб не попасти ворогам до рук, в одну мить направив цівку автомата в голову і вистрілив.

І вже через кілька днів на селі зазвучала пісня про цей останній бій боївки Сича. З плином часу на місці бою хтось встановив дубового хреста.

А 1994 році з ініціативи лісничого Василя Струка на цьому місці було зведено і освячено капличку.

За матеріалами нарису В.Джигринюка “Я тебе нікому не віддам!”

ІЗ КНИГИ МИХАЙЛА ТОМАЩУКА

„СМЕРТЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ”

(видана в Коломиї 2002 року)

“Дмитро Ягнич – “Тур” (1921-1945 рр.) вирішив стати українським партизаном. Ще за німців, у 1943-му, зголосився до прославленої сотні легендарного командира Михайла Москалюка “Спартана”...

26 грудня 1945 року у потоці неподалік рідного села повстанський схрон оточила густа лава москалів. Разом з “Туром” там перебували ще Микола Тороус “Сагайдачний” та Микола Щербатюк “Богун”. Щоб не потрапити в руки катів живими, після запеклого кількагодинного бою “Тур” та “Сагайдачний” пострілялися, а пораненого “Богуна” чекісти захопили в полон і згодом засудили до 25 років концтаборів”.

СТАНИЧНА СЕЛА САДЖАВКА

Марія Ягнич

(Олійник)

Народилася 23 листопада 1923 р. в національно свідомій українській родині Івана та Ганни Ягничів. Закінчила на відмінно 6 класів сільської школи.

У 1943 р. стала учасницею підпільної юнацької націоналістичної організації, створеної в Саджавці під керівництвом Станичної Ганни Максим’юк.

Ризикуючи життям, багато разів переводила загони УПА, була їхнім кур’єром, забезпечувала зв’язок. Через рік була призначена станичною Саджавки. Під її керівництвом дівчата роздобували повстанцям харчі, збирали серед людей одяг і відносили у Чорний Потік та Білі Ослави, де був таємний партизанський склад.

У 1947 р., після загибелі її брата-повстанця “Тура” – була вивезена разом із сім’єю в Сибір. У 1956 р. повернулася на рідну землю.

Народна пісня

„У Саджавці, в березині”

У Саджавці, в березині

Стрільці спочивали.

Приздрів зрадник України -

Ми про те не знали.

Бо дав зрадник України

До району знати,

Щоби прийшли більшовики

Стрільців обкружати.

Так як ішли дорогою

Та й так говорили:

“Ой, коби ми провідника

Живого зловили.

Ми би з нього паси дерли

Тай сіллю солили”.

Провідника Сича вбили,

Малину зранили.

Став Милина утікати,

Рятунку шукати,

Дав дівчині молоденькій

Рани завивати.

А в’на рани завивала,

Поклала лежати.

Сіла саме коло стола

Штефану писати.

Сама сіла коло стола

Штефану писати,

Щоб Малину молодого

На зв’язок віддати.

Поглядала у віконце,

Чи вже сонце низько.

Промовила до Малини:

“Більшовики близько”

Взяв Малина молоденький

Письмо в праву руку,

Тай добився вірний стрілець,

Щоб не йти на муку.

1947 р.

ХРОНІКА ЗВИТЯГИ

“Боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху...”

Таку присягу давав кожен воїн Української Повстанської Армії. 142 жителі Саджавки були учасниками кривавих визвольних змагань середини 20 століття.

На території Саджавки діяли сотні “Спартана” (Михайла Москалюка) та “Вихора” (прізвище невідоме), що входили до збройних сил УПА “Захід”.

У 1946 р. поліг у бою з каральним загоном НКВС біля нашого села десятник УПА Іван Андрійчук (“Галайда”).

8 квітня 1947 р. за рікою Прут, в Обочі, був оточений бункер, в якому переховувалися повстанці. Мужньо загинули, але не здалися ворогу, ройовий Микола Михасюк (“Іскра”), Михайло Тороус (“Сірий”), Іван Давидюк “Ворон”), Іван Півторак (“Бігун”) ,Олекса Максим’юк („Зимний”), Микола Максим’юк („Вівчар”), Максим Федорчук („Дубок”).

Багато повстанців було вивезено в сибірські концтабори. У період з 1944 по 1950 роки загинуло в боротьбі з більшовицькими окупантами біля