Протягом ХІХ – початку ХХ ст. вивченням матеріальної і духовної культури гуцулів займалась значна кількість дослідників, серед них польські, німецькі, українські, чеські, словацькі, російські вчені. Цікавились побутом карпатських селян польські дослідники Снайдер, Вінценз. Вивченням культури Покуття займався Кольберг. Десять років свого життя присвятив вивченню гуцулів німецький історик Кайндль. Серед українських дослідників Гуцульщини найвизначнішими є С.Вивицький, В.Гнатюк і В.Шухевич. Цікавились гуцулами, їх побутом і мистецтвом географ М.Драгоманов, письменники Ю.Федькович, М.Павлик, Г.Хоткевич. До Покутської тематики звертався у своїй творчості В.Стефаник. Велику увагу дослідженню Гуцульщини приділяли художники-мистецтвознавці І.Грабар, сестри Кульчицькі, Ф.К. Вовк та багато інших.

За часів радянської влади мистецтво народів східних Карпат досліджували і колекціонували наукові установи і музеї Москви, Ленінграда, Києва. Результати вивчення творчості гуцулів і покутян висвітлені у монографіях таких провідних сучасних українських мистецтвознавців як С.Сидорович, К.Матейко, Р.Захарчук-Чугай, О.Соломченко, О.Никифорак. Аналіз різних видів гуцульського мистецтва дається в працях науковців Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття.

Мистецтво і побут населення Гуцульщини і Покуття не залишає байдужими не тільки науковців, митців, студентів, але й колекціонерів, аматорів в Україні і за їх межами.

Узорне ткацтво на наших землях було одним із найпоширеніших видів народної художньої творчості. Тканина – найнеобхідніший предмет в побуті людини завжди пов’язувалась із життям народу, його заняттями, виражала його смаки. Пряжею і тканинами сплачували колись данину, зберігали їх як заощадження, вони були неодмінними атрибутами народних образів, особливо весільних, важливою частиною посагу. Декоративні тканини використовувались для одягу та житла.

Ткацтво пройшло багатовіковий шлях розвитку. Археологічні знахідки – глиняні пряслиця, віхтики тканини та глиняному посуді – на горі Коренів поблизу села Корни Коломийського району на території Трипіського поселення свідчать про те, що людин навчились ткати ще у ІІ-ІІІ тисячоліття нашої ери.

Традиційно найбільш поширеними матеріалами для ткацтва на Гуцульщині, особливо в гірських селах, була овеча вовна, оскільки вівчарство посідало вадливе місце у господарстві гуцулів. У низинних селах і на Покутті надавали перевагу коноплі і льону. Підготовка матеріалів для ткання була важливим заняттям селян, особливо жінок, і вимагала багато часу. Знаряддя і способи обробки сировини відомі всім слов’янським народам і майже однакове.

Вирощуванню і обробці коноплі, волокна якої застосовувались для виготовлення як одягової так і інтерєрної тканини, надавали перевагу на Покутті і Гуцульщині. На відміну від льону, який переважав в інших областях України, коноплі менш вибагливі до грунтів і кліматичних умов.

Дозріле стебол коноплі збирали два рази в сезон. Спочатку виривали „чоловіче” стебло літних конопель – плоскінь, з якого робили волокно наймякше і найвищої якості, а літом „матірку” (жіноче стебло), значно грубше.

Стебла сушили, а потім вимочували. В результаті волокно відділялось від костриці і після просушування його терли (тіпали) на терлиці. Потім волокно чесали на деревних щітках „дергавицях” різної густоти. В процесі чесання волокно очищалось від терміття і одночасно складали і закручували з двох сторін у скрутені. Найтонше і найякісніше „чесане” волокно йшло на виготовлення щільної і тонкої тканини найвищого ґатунку (для ткання перебіжок і тканини для сорочок). Волокна що залишались (зрібки) прочісувались ще раз. Найдовше з них прялось і йшло на виготовлення грубіших полотен („зрібних”). З найкоротшого прядива „(клоччя”) сукали товсті нитки, з яких виготовляли верети, мішки тощо.

З вони виготовлялись нитки різного ґатунку – від тонких гладких для виготовлення переміткового „забору” до грубих пухнастих для виготовлення ліжників. Якість вовни залежала від породи овець та догляду за ними. Стригли овець два рази на рік: на весні і влітку. Перед стрижкою овець мили, а зістрижену вовну запарювали окропом, а опиті полокали у проточній воді. Вовну сортували по кольору і якості. Для кожного виду майбутньої тканини потрібна вона відповідного ґатунку і способу обробки, тому процесу підготовки вовни до прядіння приділяли велику увагу.

Спочатку вовну скубли руками, розділяючи і сортуючи волокно, потім „чіхали” (розчісували) на вертикальних дерев’яних гребенях, відділяючи при цьому довше волокно від коротшого („чистий волос” від „штиму”). Коротшу вовну розчісували („граблювали” „чіхали”) на металевих щітках „граблях”. Граблі мають вигляд невеликих, майже квадратних, дощечок (? 25 х 30 см), до яких на ремені кріпились металеві гачки на невеликій відстані один від одного. Від густоти щітки залежала якість розчісування вовни. Під час розчісування при потребі змішували волокна різного ґатунку для того щоб отримати нитки потрібної якості.

З довгого „волосу” пряли міцні тонкі, добре скручені нитки („волосянку”) для виготовлення запасок, опинок, поясів, а також на основу для виготовлення інших тканин. Для виготовлення спіткання йшла м’яка вовна. З довгої вовни пряли досить грубі, ледь скручені, нитки для виготовлення ліжників. Щоби вони менше звалювались у валилі добирали штивну вовну старих овець – „нетенину”. „Міцок” – вовна молодих овець йшла на виготовлення м'яких ниток для тонких тканин і на святкові сукна.

Пряли нитки веретеном на куделі: відділяючи від кужіля волокно, скручували його пучками пальців і одночасно намотували на веретено („Фуркали”). Щоб нитка була міцною і тонкою її опручували за допомогою інерційного обертового руху веретана („другали”). Дригали також і дві нитки докупи, в цьому випадку веретено крутилось у протилежний бік. Чим тоншими мали бути готові нитки – тим меншим було веретено. Для прискорення процесу прядіння в домашніх умовах з кінця ХІХ ст. заможніші господині використовували механізовану куделю – прялку („німецьку кужівку”).

Спрядені нитки з