веретена перемотувались на мотовило, яке мало певну довжину (170-200 см). Нитки на мотовило змотували навхрест, розділяючи на парні і непарні. Коли знімали пряжу з мотовила, фіксували „хрест”, перев’язуючи ниткою. Збереження розподілу ниток на парні і непарні було дуже важливим для полегшення процесу виготовлення тканини, а також для підрахунку кількості ниток при продажі.
Моток ниток основи знятий з мотовила і готовий до снування („піпрєжа”, „міток”) мав 10 пасем. Пасмо має 10 чесниць (30 ниток), якщо пряжа здібна, і 15 чесниць (45 ниток), якщо пряжа чесана. Чесниця має 3 нитки.
Основа перед заправкою у верстат скується переважно на снувальниці. Рамочна снувалка – це дві укладені навхрест вертикальні рами, які обертаються довкола осі. В рами снувалки вбиті невеликі кілочки, які розподіляють нитки при снуванні і у певних місцях створюють хрест з парних і непарних ниток.
Зі снувалки пряжу перевивають на носій ткацького верстака. На території Гуцульщини побутували вертикальні ткацькі верстати „кросна”, які збереглися ще до початку ХХ ст. З кінця ХІХ на початку ХХ ст. масового поширення набули горизонтальні ткацькі верстати більш удосконаленої конструкції. Процес удосконалення ткацького верстата постійно продовжується. Так в кінці ХІХ початку ХХ ст. ткачі Косова і Коломиї почали використовувати верстати з широким бедром (на 120-180 см) для масового виробництва килимів, ліжників, верет.
На горизонтальному ткацькому верстаті нитки основи послідовно пробирали в ремізки („шохти”) і бедро. Структура тканини в характер орнаменту залежить від способу переплетення двох систем ниток – основи і піткання. А переплетення в свою чергу – від способу проборки у ремізки і їх кількості. До ремізок підв’язувались підніжки, натискаючи на них ткач піднімав групу ниток пробраних у відповідну ремізку і утворював зів („фах”) між нитками основи в який прокидався човник з пітканням. Характерним для Гуцульщини і Покутті є попарне підв’язування ремізок на верстаті. Тому найчастіше зустрічається верстати на 2, 4 або 6 і т.д. ремізок. Найпростіші тканини – полотна виготовлялись на 2 ремізках, а „чиновате” (саржеве) переплетіння виготовляли на верстаті з 4 і більше ремізками. Розрахунок основи по ширині верстата, а також розрахунок орнаментів також іде „парками” (по 2 нитки).
При заправці верстата найчастіше використовується розсипна проборка у ремізки (проста і зворотня). Вона характеризується більшою складністю при пробиранні (І нитка заправляється в першу ремізку, ІІ нитка – у ІІ ремізку, ІІ нитка – у ІІ ремізку, ІV – у ІV і т.д.). Але така проборка значно спрощує роботу ткача за верстатом. Ткач по черзі натискає підніжки лівою і правою ногою, причому натискаючи підніжку лівою ногою кидає у зів човник лівою рукою надаючи йому рух зліва на право і навпаки.
За рахунок різного хода по підніжках народні ткачі навчились робити цілий ряд дрібно узорчастих переплетень, які часто поєднуються в одній тканині. Насамперед це різноманітні чиноваті переплетення: „вічка”, „віконечка”, „ільчасте письмо”, „смерічки”, „колосочки”, „кривульки” тощо. Часто використовували репсові переплетення які утворювали орнаменти за умови послідової зміни кольору піткання: „павучки”, „півпавучки”, „гребінки”, „драбинки”, „кочільця”.
Крім фактурних дрібно орнаментальних ремізних технік використовувались „перебори”. Перебірні тканини були і залишаються найпопулярнішими на Гуцульщині і Покутті. З усього розмаїття тканин переборів відомих різним народам світу населення Карпат використовувало тільки декілька: „під дошку”, „ручний”, „килимовий” та різні їх різновиди. Всі ці перебори у поєднанні з рапсовими та чиноватими переплетеннями створювали безліч варіантів для створення тканин з цікавою структурою і неповторними орнаментальним вирішенням. Орнаменти виткані ручним перебором і „під дошку утворюють на поверхні тканини рельєфно виступаючий застил з грубших ниток піткання. На відміну від перебору „під дошку”, в якому нитка піткання проходить через все полотнище від краю до краю не перериваючись, ручний перебір дає можливість створювати безліч кольорових варіацій в одній орнаментальній смузі. Кожний окремий елемент орнамента утворюється застилом окремої нитки кінці якої закріплюються. Ручний перебір чимось нагадує техніку вишивання від чого і дістав назву у народі „вишиттє”.
Килимовий перебір використовується не лише в килимах часто зустрічається він у скатертях, веретах, рушниках. На відміну від попередніх килимовий перебір не утворює на поверхні застилу, а орнамент утворюється за рахунок з'єднання кольорових ниток орнаменту у різний спосіб: на косу нитку, на пряму, на межеву. Найчастіше в такий спосіб утворюється орнаменти прості геометричні: „скосики”, „клинці”.
Різноманітні орнаменти ліжників утворюються також килимовим перебором, тільки всі нитки піткання з’єднуються через три нитки основи, для більшої міцності. Килимовий перебір не складний у виконанні, легко розраховується і для його виконання потрібно лише дві ремізки. Виконані цією технікою килими і ліжники окрім назв окремих елементів орнаменту мають традиційні назви цілих орнаментальних композицій. Широко відомі такі назви килимових композицій як „гуцул”, „кучер”, „гранишник”, „колисковий” і ліжникових: „сливовий”, „кривий”, „руський”, „килимовий”, „головкатий”, „очкатий”, „вуставковий”, „кавалєрське очко”.
Гуцульська і Покутська декоративна тканина характеризується поперечно смугастим орнаментом, що обумовлено технологією виготовлення, і багатством колористичного вирішення. Композиційне вирішення також підпорядковано певним канонам. У скатертях і рушниках орнамент в основному розташовується по краях, у пішвах на „ребрі” (згині тканини), а все поле залишалось або білим, або перетикалось вузькими кольоровими смугами. Святкові речі мали багатий і кольорові ший орнамент, буденні декорувались скромніше. Верети не мали замкнутої композиції їх орнаментували рапортом з двох або більше чорних або кольорових смуг утворених переборами „під дошку”, пізніше в середині ХХ століття додались ручний перебір і килимовий.