Та в усякому разі композиції притаманна прицільність. Центральна смуга орнаменту з обох боків підтримувалась боковими, аналогічними до центральної або слабшими по звучанню. Кожна смуга орнаменту з обох боків підтримувалась боковим, аналогічними до центральної або слабшими по звучанню. Кожна смуга орнаменту могла бути викінчена з обох боків „поверхницею” вузькою смужкою відповідного орнаменту. Класичним прикладом тридільної композиції є оформлення орнаментом країв перемітки – переміткові забори”. Центральна смуга „забору” була найпоширенішою часто вона заповнювалась ромбовидними і хрестоподібними елементами. Через певний проміжок чистого поля її доповнювали бокові смуги подібного орнаменту, але вужчі. Викінчувала композицію зверху „поверхниця”, утворена бо половиною попередньої орнаментальної смуги, або відповідним вузьким орнаментом.

Особливої виразності ткачі досягли завдяки використанню яскравих, подекуди, контрастних, але добре згармонізованих кольорів. Тому фарбування пряжі, застосування різних рецептів було важливою умовою розвитку декоративного ткацтва. Фарбували пряжу місцевими тваринними і рослинними барвниками, для збагачення кольорової гами застосували різні галуни, закріплювати колір сіллю, або природними кислотами – капустяним і огірковим розсолом, сироваткою. З появою анілінових хімічних барвників простіших у використанні, які давали яскраві насичені кольори, природні почали витіснятися. Так у середині ХХ століття постала проблема відновлення старих „екологічних” рецептів фарбування які відрізнялись м’якістю і узгодженістю пастельних кольорів.

Нитки для фарбування також підготовляли певним чином. Їх зможували у „міжки” на „симотоці” (мотолці) і зв’язували ниткою у двох місцях, щоб не путались. Мітки золили, пізніше обробляли лугами (з появою хімічних засобів фарбування) і фарбували занурюючи на декілька годин у розчинений киплячій барвник.

У ХХ столітті, особливо у повоєнні часи, часто використовують для ткацтва фабричні нитки натуральні: бавовна, вовна, льон; штучні: шпательні, віскозні; хімічні: „акрилка”, капрон. Доступність і урізноманітнила народну узорчасту тканину новими технологічними і колористичними можливостями. Прискорила і спростила підготовчі процеси, але, нажаль, витіснила ручно прядену нитку і застосування конопляної пряжі, яку майже повністю замінили фабричні бамбакові нитки.

Людство навчилося прясти волокнисті рослини ще в епоху неоліту. Веретено й куделя вже тоді стали необхідними знаряддями праці. Жінки-пряхи не тільки виготовляли одяг, але й брали участь у найважливіших процесах добування їжі (сіти для риби, тенета для звірів тощо). Мабуть саме тоді довгі – придовгі нитки стали для людства своєрідним визначенням людського життя, долі.

Згідно античних міфів три мойри, дочки Долі (Ананке) були пряхами, які випрядали нитку життя: Клото – пряла цю нитку, Лахезне проводила людину через всі життєві перегони, а зловісна стара Атропа обривала нитку життя. У слов’ян існувала така ж уява про божество Долі. Срегита, або Сеча це гарна дівчина що пряде золоту нитку, допомагає людям боротися зі злом. Сеча це добра доля людини. Їй протистоїть Несреча – зла доля. Протистояння добра і зла ототожнювалося з прядінням нитки. Є сербське прислів’я „Несреча тонко пряде” – тобто зла доля пряде надто тонку нитку, що може легко урватися.

Ряд свідчень про ткацтво Київської Русі є в літописних джерелах і в повідомленнях арабських мандрівників і в „Слові о Полку Ігоревім”. Зокрема згадується звичай класти хворого чи небіжчика на килим, або вкривати ним. Про існування горизонтального ткацького верстата ще за часів Київської Русі можуть свідчити відомі з тих часів терміни: „бердо”, „навій”. У цей час знали кілька способів декорування тканини. В письмових джерелах другої половини ХІІ і в ХІV столітті зустрічаємо назви тканин: „чиновать”, „бранина” („брань”). На вертикальному і горизонтальному ткацьких верстатах виробляли візерункові тканини. для одержання складніших кольорових візерунків користувались „кроснами”. Пряжу і саму тканину вміли фарбувати рослинним барвниками, які утворювали м’які тонкі відтінки кольорів.

З ХІV і особливо з другої половини ХV століття на Україні виникають цехи, або братства ремісників в т.ч. ткачів. Однією з провідних галузей було виробництво вовняних тканин. Уже з ХVІ століття певне місце у торгівлі з Західною Європою починають займати тканини і килими що виробляються українськими майстрами. По селянський писацький промисел ХV-ХVІ століття маємо уривчасті випадкові відомості, в королівських люстраціях 1565 року згадується тканий рушник як поширений виріб на Карпатському Підгір’ї. В Снятинському та Галицькому старостатові, згідно звичаю, дівчина що виходила заміж давала рушник як данину урядникові. В багатьох гірських селах населення займалося відгодівлею овець і давало данину ткацькими виробами – „гунями” (узорні килимові тканини) і „попругами” (ткані пояси, що були приналежністю сідла). Виробництво гунь і попруг було поширено по всьому Карпатському підгір’ю – на Снятинщині і Коломийщині. Інший вид вовняної тканини – ліжники, згадуються як данина сплачувана вівчарями в Кутах. Можливо це були тканини близькі до гунь. В 1580 році „домашнє полотно” та „полотно грубе підгірське” (з Прикарпаття” згадується у списку товарів Львівських крамарів.

Наприкінці ХVІ століття більшість українських земель захоплює Польща, але в цих складних умовах ремесла продовжують розвиватись. Замкнутість господарського і культурного життя карпатських і прикарпатських сіл, специфічний побутовий уклад наклали своєрідний відбиток на ткацькі вироби. Ці особливості полягають у відмінності типів ткацьких виробів, різновидів орнаменту, колористичних співвідношеннях. В районах розташованих поблизу промислових центрів і торгівельних шляхів селянських ткацький промисел почав набувати форми виробництва на збут, зароджувались капіталістичні відносини. На тлі зубожіння цехового професійного ткацтва в містах і занепаду промисловості, забезпечення тканими виробами основної частини