Незважаючи на те, що Галичина мала багаті ресурси текстильної сировини і кваліфіковану робочу силу Австрія не дала можливості ткацтву розвинутись і перерости у механізовану фабричну промисловість. Австрія ставилась до Галичини як до своєї колонії, а ткацький промисел розглядала як галузь місцевого виробництва здатну підтримати власну текстильну промисловість і задовольнити попит західних австрійських провінцій. Щоб запобігти розвитку промисловості і самостійної торгівлі із східними областями України західноукраїнських купців, а також торгівлі з країнами Західної Європи, з кінця ХVІІІ ст. уряд Австрії на дозволяє закладати нові фабрики і допускає лише існування ремесла та дрібного кустарного виробництва. Ряд заходів направлених на розвиток кустарного виробництва тканин відкрив ринок збуту для ткацьких виробів в межах Австрійської імперії. З 1820 року зв’язки західноукраїнських земель із східними послаблюються, а центру промислового ткацтва переміщуються на Прикарпаття. Саме в цей час зростає значення Коломиї, як провідного текстильного центру. 1820-1840 року – час найінтенсивнішого розвитку ткацтва на Західній Україні.

Та з ІІ половини ХІХ століття в Галичині знову починається занепад ткацтва. Для багатьох незаможних селян ткацтво було основним джерелом заробітку. Саме в цей час скупники беруть на себе роль посередників між виробником і споживачем. Однак згодом скупництво, яке переслідувало лише свої комерційні інтереси веде до зниження художніх якостей тканин і зовсім знецінює роботу народних майстрів, зводить її до рівня звичайного ремісника. Зокрема різко скорочується виробництво килимів, їх місце у сільській оселі почали займати звичайні конопляні рядна і верети. Становище що склалося у декоративно-вжитковому мистецтві наприкінці ХІХ початку ХХ століття стурбувало прогресивні кола інтелігенції. Такі діячі української культури як І.Франко, М.Коцюбинський, О.Кульчицька та інші підносять свій голос на захист і підтримку художньої народної творчості. Прогресивна інтелігенція проводить ряд заходів – виступає в пресі, організовує навчання майстрів. Під гаслом допомоги занепадаючій ткацькій промисловості були організовані „Ткацькі товариства” і при них „ткацькі школи” та „верстати” у найбільших осередках. Перше „Ткацьке товариство” і „ткацька школа” були організовані 1982 році у Косові. Організовуються також виставки народного мистецтва, які мали на меті привернути до проблем народних промислів увагу влади та громадськості. В 1880 та в 1912 році такі виставки відбулись в Коломиї. На зламі ХІХ-ХХ століть таких виставок було декілька, пізніше виставки народних промислів вийшли за межі Західної України, найбільші з них було організовано у Києві в 1913 році і у Москві в 1919.

Загалом протягом всього ХІХ століття народна декоративна тканина зберігає свої архаїчні форми. Віддалене географічне положення, економічна відсталість сприяли збереженню старих форм одягу сільського населення Карпат і Прикарпаття. Незначне проникнення західної фабричної тканини, такої як шовкові стрічки та „шилінові” хустки суттєво не вплинули на виготовлення домотканних виробів. В інтерєрній тканині також не відбулося суттєвих змін. Застосування фабричних тонких і гладких кольорових ниток позитивно відбилося на святковому селянському одязі, уможливило використання складних перебірних технік ткання зокрема для виготовлення пере міток, запасок, поясів.

Початок ХХ століття в історії ткацтва – час перемоги машинної промисловості, нових технологій та хімічних барвників. Нові досягнення у промисловому ткацтві відбулись і на ручному декоративно вжитковому ткацтві, яке зберігалось і витупало окремим територіальним комплексом в Карпатській і Прикарпатській зонах та в окремих районах Буковини. У першій половині ХХ століття з’явились ткацькі верстати з широким бердом (150-180 см). В інтерєрній тканині це позначилось виготовленням широких незшитих ліжників, верет. Поруч з виготовленням старих типів верет (вузьких і довгих) починається виготовлення широких поштучних верет із замкнутою композицією. Інтерєрна народна тканина поступово завойовує місце у міському житлі. Народні майстра задовольняючи смаки міщан і заможних селян збагачують композиції тканин, шукають нові форми орнаменту і кольорові сполучення, використовують нові матеріали. Не завжди ці експерименти були вдалими, та декоративна інтерєрна тканина виходить на якісно новий рівень. дуже популярними в 1920-30 роках стають килими. В селах гірських та підгірських ткацький верстат стояв майже у кожній хаті. Створюються різноманітні артілі і майстерні, які виготовляють килими. Про широкий розвиток килимарства, незважаючи на важкі умови праці ткачів, свідчить страйк Косовських килимарів у 1934 році, який підтримали майстри килимарі в Коломиї, Яблунові, Заболотові, Кутах. Вироби більшості майстерень мали комерційний характер і випускали продукцію неякісну і невиразну, далеку від народних традицій.

Окреме місце серед ткацьких підприємств належало спілці „Гуцульське мистецтво” в Косові, яка існувала з 1922 по 1939 рік. Її засновник Михайло Кириленко (1885-1939), поставивши за мету відродження старого українського килима, на основі давніх традицій відновлював забуті і розробляв нові технології. Він зумів добитись високого мистецького рівня килимів в умовах промислового виробництва. Протягом 1927-1934 років спілка розробила власну рецептуру рослинного фарбування більш ніж 20-ма видами рослин. До розробок проектів килимів залучались провідні українські художники: Гординський, Лісовський, сестри Кульчицькі, Холодний та інші. Серед килимів спілки