Вересень 1939 року поклав край роботі спілки „Гуцульське мистецтво”. Нова влада не могла дозволити розвиватись національній ідеї покладені в основі роботи спілки. За звинуваченням у скоєні злочину проти УРСР М.Куриленко був заарештований у грудні 1939 року і закатований у в’язниці НКВС.

Розпочата спілкою „Гуцульське мистецтво” справа знайшла своє продовження у створеній пізніше на її базі артілі ім. Т.Шевченка. Згодом була відкрита фабрика „Гуцульщина”. Значний внесок у розвиток гуцульського килимового ткацтва зробили косівські майстри, такі як С.Повщук, Й.Джуранюк, М.Ганущак.

Також розвивалось килимарство в інших осередках, селах Яворів, Космач, Прокурава. Добре відома артіль „Килимар” в селищі Кути, яка впродовж десятиліть випускала килими високого ґатунку розроблені на основі традиційних гуцульських орнаментів.

Для Климових виробів розроблених творчим колективом коломийської фабрики „Карпатські візерунки” (колись ім. 17 вересня) властиве як використання традицій, так і пошуки нових форм виражальних засобів. У 60-70 роках найтиповіші риси килимів даного осередку, спостерігаємо у творчості художників-килимарів: О.Ларіна-Паламарчук, У.Гулик, Бондаренко.

Особливої уваги заслуговують такі форми інтерєрної традиційної тканини, як ліжник. Виробництвом ліжників здавна займалось населення гірських сіл де відгодовували овець. Найбільше виготовляли ліжники в Косівському і Верховинському районах Івано-Франківської області та у Путильському районі Чернівецької області. Ліжники завжди користувались попитом як сільського так і міського населення. У повоєнні роки ліжник стає своєрідною „візитною карткою” гуцульського народного ткацтва, він проникає в інтер’єр майже кожної оселі, знаходить своє місце далеко за межами України. Розширюється асортимент лісникової тканини: традиційні ковдри, накидки на крісла, доріжки, накидки на стільці, подушки. Художники-модельєри використовують ліжникову тканину для пошиття верхнього зимового одягу. Та найважливішими центрами ліжникарства традиційно лишаються села Яворів, Космач, Прокурава, Річка, Усть-Путила. Художніми і технічними якостями відзначаються ліжники багатьох гуцульських майстрів, серед них – В.Шкрібляк, В.Хімяк, Н.Корпанюк, В.Калинич та інші.

Загалом для гуцульської і покутської інтерєрної тканини у ХХ столітті, особливо у другій його половині, характерна велика різноманітність форм, структур, фактур, детальна розробка складних візерунків, чіткість композиційних ритмів і поліхромність. Колорит базується на насичених, часом навіть контрасних тонах з вишуканими, градаціями теплих і холодних кольорів. В композиційному вирішенні помітна тенденція до більшого декоративного навантаження, де орнамент домінує над чистим полем тканини. багато народних майстрів відмовляється від традиційного білого тла інтерєрних тканин заміняючи його сірим, чорним, коричневим або кольоровим. Всякого художнього рівня тканин досягають майстри-ткачі використовуючи старовинні традиційні техніки ремізночовникового і перебірного ткання.

Незважаючи на технічні досягнення початку ХХ століття, які внесли певні зміни у одяг населення Карпат і Прикарпаття доморобна одягові тканина переважає. Звичайно певні види тканин (запаски, опинки, пояси) залишаються як основні форми одягу святкового. Повністю зникають з обіходу сільських жінок пере мітки, у середині ХІХ століття їх замінюють тканими прямокутними „старовіцькими” хустками, а згодом фабричними „шиліновими” – тоншими, легкими, яскравішими. У післявоєнні роки одягові тканини домашнього виробництва набувають нових форм. Багато художників-модельєрів використовують традиційні тканини для сучасних моделей. Багатоорнаментована, з дорогих матеріалів декоративна одягова тканина залишається актуальною і по сьогоднішній день.

Над створенням сучасної одягової народної тканини працюють майстри-ткачі і художники професіонали. Вони відмолюють традиційні способи прядіння і фарбування пряжі. Прикладом синтезу традиційних методі обробки сировини с сучасного використання доморобної тканини є творчість коломийської художниці-модельєра Г.Вінтоняк, яка протягом 20 років працює над створенням зручних і сучасних моделей створених на сонові традицій гуцульського і покутського ткацтва.

У сучасних художніх тканинах Карпат і Прикарпаття поряд із збереженням давніх реліктових форм технології та принципів декорування з'являється нове – в технології, орнаментації, організації, самих процесів ткання. Виникають нові види одягових та інтерєрних тканин. Народні традиції широко використовуються на підприємствах текстильної промисловості, а також у індивідуальній творчості народних майстрів і художників-професіоналів. Створені ними вироби відповідають сучасним естетичним потребам і сприяють розвитку нових форм традиційно-побутової культури.

Запаски

Запаски є основним і найдавнішим типом жіночого незшитого поясного одягу поширеним на Гуцульщині до сьогоднішнього дня. Їх ткали чиноватим переплетенням з тонко скрученої вовняної пряжі у вигляді вузького полотнища. Орнаментувались запаски поперечними вузькими різнокольоровими без узорними смугами утвореними настилом спіткання. Заможні жінки перетикали свої запаски металевими нитками – сухозолоттю. Краї запасок декорувались конкретними засновками основи і обшивались плетеним вовняним „снурком”. Звичайно носили дві запаски (спереду і ззаду) які підперезували поясом, під час польових робіт одягали одну пілку.

Опинки (обгортки, горбатки)

Опинка була більш розвиненою формою поясного одягу, порівняно із запаскою. Вона характерна для Буковинської Гуцульщини та Покуття. Щодо матеріалів і техніки ткання вона подібна до запаски. Опинку носили по-різному, залежно від місцевості, одгортали довкола талії довкола себе і підперезували вовняною крайкою, а зверху одягали запаску, або підтикали один, інколи два кінці під пояс.

„Старовіцькі” хустки

Хустка – є головним убором жінок, який прийшов на зміну перебіжкам. Ткані хустки ширші від перебіжок і значно коротші. Ткались вони з найтонших матеріалів і декорувались подібно до запасок, краї хусток прикрашались орнаментованими заборами. Прямокутне полотнище хустки перегиналось по діагоналі і кінці зав’язувались на потилицю.

Пояси („крайки,”, попружки, окривки)

Пояси ткали з міцних вовняних „волосових” ниток. Прості, повздовжньо-смугасті пояси з двостороннім візерунком на „ничиничних кросенцях” або на ткацьких верстатах з двома-чотирма ремізками. При створенні