Історія Прикарпаття

Коли в Карпати приходить сонце спочити після турботливого дня і дарує гірським вершинам своє найласкавіше пер вечірнє проміння, погляньте навколо: як мальовниче прекрасні полонини, напоєні запахами живиці і духмяних гірських трав, стрункі смерекові ліси, що своїм верховіттям торкаються самого неба, скільки пісень у бігу кришталевих гірських потоків.

При кожній зустрічі з Прикарпаттям, з його квітучим сьогоденням, з його чудовими людьми вражає, як невпізнанно змінився, як розцвів цей край.

Історія цього краю – роки, століття боротьби за волю, боротьби довгої і впертої, з покоління в покоління. Як ген високо в горах підтримують вівчарі вогонь полонинської ватри. Так живив народ полум’я цієї боротьби своєю жагучою ненавистю до поневолювачів – експлуататорів, своїм прагненням будь-що здобути свободу.

Монголо-татарські та турецькі завойовники, угорські феодали, й австрійські барони. Польська шляхта й Ватикан у різні періоди історії намагалися не лише поневолити населення цього краю, але й вирвати те живе коріння, яке єднало його з усім українським народом, з братнім російським та білоруським народами.

Починаючи з Х століття Прикарпаття входило до складу Давньоруської держави. Одна з найяскравіших сторінок його історії пов’язана з постаттю князя Данила Галицького, який протягом довгого часу зумів протистояти численним ворогам Галицько-Волинського князівства.

В середині ХІV століття Галицько-Волинське князівство втратило свою могутність і незабаром польським феодалам вдалося загарбати прикарпатські землі.

Та не корився народ ворогам. Не корився він і багатіям – експлуататорам, які разом з іноземними загарбниками пригнічували трудовий люд.

Хай не всі імена героїв, яких щедро народжувала земля, береглися в пам’яті людській. Хай не знаємо ми тих, хто піднімався з косами і бартками проти феодалів-кріпосників під час багатьох селянських повстань на початку і в середині ХV століття. Та про повстання під проводом селянина Муха, що в 1490 році охопило значну частину Буковини та Покуття. Досі розповідають народні пісні та перекази, про нього згадується в історичних документах.

Жорстоко розправлялися польські феодали з повсталими селянами. І знову карпатські вершини, густі смерекові ліси, скелясті ущелини давали притулок тим, хто обрав собі за краще загинути в боротьбі, ніж скоритися панам. З усіх кінців Прикарпаття, з гірських і низинних районів, ішли вони в гори, в опришки...

А коли в 1648 році почалася визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського ярма і за возз’єднання України з Росією під проводом Богдана Хмельницького, трудящі Прикарпаття об’єднувалися у бойові загони, щоб спільно із загонами запорізьких козаків здобувати волю. Вони оволоділи багатьма містами і селами Покуття. Повстанці разом із козацькими військами Богдана Хмельницького здобували міста і фортеці, прокладаючи шлях до Львова.

Кожна битва була освячена високою мрією єднання всіх українських земель, всього українського народу. Хай не судилося цій мрії тоді здійснитися. За Андрусівським перемир’ям, укладеним між Росією і Польщею у 1667 році, західноукраїнські землі надалі залишилися у складі шляхетської Польщі. Але мрія ця продовбувала жити, і вже ніяка сила не змогла її вбити.

У відповідь на розправи польських панів над повстанцями мирився рух опришків. Грозою для гнобителів були іменна ватажків загонів Миколи Драга рука, Івана Винника, Івана Пискливого...

Найяскравіші сторінки визвольної боротьби народних мас у першій половині ХVІІІ століття пов’язані з іменем уславленого опришківського ватажка Олекси Довбуша. Його загони наводили панічний страх на польських магнатів та їх прислужників з числа місцевих багачів. Довбушеві опришки робили походи на Закарпаття й Поділля, на Перемишль і Дрогобич. І коли народний герой був по зрадницьки вбитий, опришківський рух не припинився. Його очолили вірні побратими і послідовники славного Довбуша Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук та інші.

1848-1849 – в Австрії та Угорщині проходить буржуазно-демократична революція, яка захопила і Прикарпаття. У Станіславі було створено національну гвардію. У серпні-вересні 1914 року австро-угорська армія зазнала поразки.

У лютому 1919 року в Станіславі галицькі комуністи зібралися на свою першу крайову конференцію, на якій було проголошено створення Комуністичної партії Східної Галичини. Її Центральний Комітет очолив К.Саврич, уродженець села Кухільники Рогатинського повіту.

Сезонт Букатчук, Михайло Левицький, Василь Корбутяк, Михайло Заячківський, Петро Майданський та багато інших відомих діячів Комуністичної партіє Західної України все своє життя, віддали боротьбі за краще майбутнє народу.

У вересні 1939 року Прикарпаття святкувало возз’єднання з Радянською Україною в братній сім’ї народів СРСР.

Заклично співали трембіти, сповіщаючи про народжен6ня нового яснозорого дня. Там, де лише сягають беркути, тріпотіли червоні полотнища.

26-28 жовтня 1939 року Народні Збори у Львові, на яких посланцями трудящих Прикарпаття були Созонт Букатчук, Вільгельм Столярчук, брати Петро і Дмитро Майданські, Григорій Гаврищук, Василь Паркулаб, Михайло Лев та багато інших депутатів з числа робітників, селян і трудової інтеліганеції, прийняли декларацію про встановлення Радянської влади на всій території Західної України і про возз’єднання її з Радянською Україною.

Як тебе, мій краю, не кохати!

За твої смерекові ліси,

За повиті думами Карпати

У розповні величі й краси,

За твої барвисті вишиванки,

За минув шість, славну дотепер,

Й чарівні в народженні світанку

Бистрицю, Черемош і Дністер.

Краю мій, колиско пісні й танцю!

На колись згорьованій землі

Вже гуцули, бойки, наддністрянці –

Свого щастя вдатні ковалі.

За набуті працею обнови,

За людей, що славлять рідний край,

Я тобі вклонюся знову й знову,

Розквітай, моя земля Франкова,

На добро і щастя розквітай!