Село Уторопи
Карпати, наші Карпати!...
Скільки чарівної краси містить магічне слово — Карпати. В мовчанні застигли величні гори. Квітнуть барвисті килими полонин. Стрімкі ялини стоять, мов почесна варта, вітаючи вас легкими помахами верховіть. Лагідні полонинські вітри, які, здається, увібрали усі запахи розкішних лук, студені і чисті Карпатські потоки.
Важкодоступні, вкриті густими лісами Карпати, вже у другій половині десятого століття входили до складу Київської Руси.
Після розпаду могутньої давньої нашої Руси, Прикарпаття стає частиною, спочатку Галицького (з 1144 р.), а згодом Галицько-Волинського (з 1199 р.) князівства. На пізніші часи припадають досить часті набіги монголо-татарських орд. Навали кочівників та феодалів, як теж княжі міжусобиці привели до ослаблення князівства. В другій половині XIV ст., користаючи з ослаблення Руси-України, польські феодали загарбали Прикарпаття.
Безправні кріпаки, які втікали від панів, ставали першими жителями поселень, що згодом становились населеними пунктами сіл Карпатських гір.
Саме тут, у передгір'ї Карпат, серед пахучих смерек, стрімких потічків і на шляху, що вів із Коломиї у Косів, а далі у Молдавію, поселилися втікачі-кріпаки, що втікали від кріпацьких боргів та панського знущання. Такі утікачі дали початок майбутньому селу Уторопи.
Відвоювавши з природи клаптики землі, втікачі заводили господарства. Це були приземкуваті хатини, чорні від горя і диму. Важкий час припав на долю цих людей.
Час, коли біла сіль була величезним багатством для людини, коли одні — на всю родину — постоли вважалися щастям, а вівсяний ощипок, пісна бараболя, жменя квасолі були мірилом — задовільного? — достатку.
У сиву давнину село змінювало свою назву. Перша письмова згадка про Уторопи належить до 1376 року. Спочатку воно мало назву Утороп, а з другої половини XIX століття — Уторопи. Через село протікає невеличка річка Уторопець, яка впадає в Лючку.
Саму назву села Уторопи пояснюють тим, що на території села знаходиться багато джерел соляної ропи. Соляна ропа, або «сировиця», як говорять селяни. «Отут ропи, оту ропи», що асимілювалося пізніше в «Уторопи».
З давніх-давен село славилось своїми солеварнями. Перші солеварні (бані) в Уторопах згадуються в 1367 році, як власність держави «Королівства Польського».
До наших днів збереглися назви частин села Баня і Ринок. На Бані брали і варили сіль, а продавали на площі, яку називали Ринок. Уторопські солеварні давали значну кількість річної продукції соли.
У 1524 році село одержало «Магдебурзьке право» і стало першим містом на всю Гуцульщину. У 1586 р. власник міста, Ян Божко Бучацький, здав Уторопи в оренду, на три роки за 1,500 злотих, Станіславу Сутнову.
Міщани платили орендарю поволівщину (від вола), очкове (від 10-го вулика), 10-ту свиню, 10-го барана. В місті діяли два млини. У 1664 р. в селі мешкали 72 сім'ї, в тому числі один різник, один коваль, два мельники, два кушнірі.
1670 року в місті проживало 85 міщанських родин, а серед них 15 сімей дрібної шляхти.
В цей час особливого розмаху набрала в Уторопах торгівля сіллю. Тут продавалася сіль місцевим і приїжджим купцям, тут зустрічалися солеторговці з різних сіл Прикарпаття, Поділля, Наддніпрянщини. Звідти приїздили так звані коломийці, які тонами вивозили сіль в Україну.
У 1675 році місто було зруйноване турецькими ордами.
У XVII столітті в Уторопах був побудований шляхетський замок княгині Яблонської, власники якого нещадно пригноблювали місцеве населення.
Яскраву сторінку антифеодальної боротьби записали Карпатські опришки, рух яких виник в XVI столітті. У 30-40 роках XVIII століття, на чолі опришків став славетний Олекса Довбуш. Він, кинувши клич «рівняти світ», наводив жах на магнатів, орендарів, корчмарів та дуків.
Хвиля заворушень піднялася особливо високо з приходом на польський престол недолугого короля Авґуста III. Король дбав тільки про свій двір, при надмірних витратах із державної скарбниці. За королем тягнулись магнати, а їх наслідувала дрібна шляхта. А щоб покрити величезні витрати, розтратники накладали на селян все то нові податки.
На Гуцульщині довго не вдалося магнатам приборкати селянський опір. Волелюбний гуцул, любимець Карпат, не легко піддавався гнобителю. Проте, з пропливом часу, повінь панщини піднімалася усе вище, кривава рука шляхетська все міцніше стискала селянське горло. І ось настав час, коли тільки на верхів'ях Карпат, з орлами і гірськими вітрами жила гуцульська воля. Там находили пристанище вільні опришки — «чорні хлопці».
У XVIII ст. і в першій половині XIX століття, в Уторопах не раз з'являлися опришки і мстили на ворогові народні кривди. У 1780 році загін опришків напав на сільського шляхтича Антона Дашкевича, а 1801 р. 17 опришків вчинили напад на двір орендаря Ступницького. Під час перестрілки опришки зазнали втрат і відступили.
Народні маси не тільки терпіли жорстокий соціяльний гніт, а й зазнавали національно-релігійних утисків. Посилився наступ шовіністичного польського католицизму, переслідувалась українська культура, мова і звичаї. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток Прикарпаття при чому, занепадає ремесло і промисли.
У 1772 році, в період занепаду Польщі, Прикарпаття загарбала Австрійська імперія. Німецькі та австрійські феодали насаджували свою мову, жорстоко гнобили селян. Але налякані великим розмахом селянського руху (революція 1848—49 р.) австрійські власті змушені були поступитись і проголосили скасування панщини та інших феодальних повинностей. Правда, селян зобов'язали сплатити поміщикам і державі великий викуп та позбавили їх давнього права на безплатне користування землями, пасовищами та лісовими угіддями. Землі й ліси віддавали багатіям, крамарям, корчмарям та різним лихварям в оренду.
За статусом Уторопи на початку панування
