Не в кращому стані перебували й земельні відносини. Після скасу-вання панщини 1848 року краща частина сільськогосподарських угідь належала поміщикам, гірша - селянам, зате податки за землю для селян були в два й більше разів вищі за поміщицькі.

Аналогічне становище було й у Серафинцях. Кращі сільськогос-подарські угіддя Заокіп, Заперевід, Шнури, Заставки, Рудки й Реґівки належали магнатам Потоцьким, які передали село у віно графові По-пінському, а відтак в оренду Зільберам і Зейдманам. У ХУІІ-ХУПІ сто-літтях деяку частину земель - Заокіп, Заперевід, Шнури, Реґівки, Купиня - розпродали біднішим шляхтичам і селянам, бо орендарі господа-рювали погано.

У селі працювали невеликі цехи та майстерні, що виготовляли зна-ряддя праці й переробляли сільськогосподарську продукцію: млини, кузні, олійниці, поташня.

На Юрківці на річці Червоній був Петрів млин, а поблизу Лева-ди - Базів млин. Після Першої світової війни в центрі Вознесенського кута працював ще й третій - Курчаків механічний млин, але через відсутність палива він часто простоював, і селяни перестали користу-ватися його послугами. Тому власник перевіз свій млин у Тишківці, де він працював до Другої світової війни, а два водяні ще довго обслуго-вували селян, і лише в 30-х роках дехто став возити зерно до великих удосконалених млинів, збудованих у Городенці й у селі Далешевому, бо тут збіжжя відразу міняли на борошно.

У сільських олійницях Козаченка, Бучовського, Крижанівського, Безмутька видобували олію з соняшнику, яка поряд зі свинячим смаль-цем була основним продуктом забезпечення людей жирами.

В олійницях, як і в млинах, завжди було завізно, лише в Петрів-ку, коли більшість селян жила надголодь, вони частково простою-вали.

До старих промислів села належала й поташня, збудована ще на-прикінці XVII століття й тривалий час давала непогані прибутки. Коли ж дерева, що росли поблизу неї, були вирубані, а довозити ліс здалеку стало невигідно, підприємство занепало й у середині XIX століття пе-рестало працювати.

Велике значення для села мали кузні: Гуцулякова, Бачинського, Скібінського, Маркевича, Хотинського, Дзідикевича. Тут кували все сільськогосподарське знаряддя від сапи до плуга, коні, вози, замки, ро-били цвяхи, огорожі та ще багато іншого. Був навіть випадок, коли в кузні Гуцуляка виробляли фальшиві польські монети номіналом по два злоті.

Наприкінці XIX століття на полях Городенського повіту з'явили-ся проектанти-землеміри, щоб підготувати проект залізничної колії Де-лятин - Коломия - Стефанівка через серафинецькі поля. З Городенки планувалося провести залізницю полями й урочищами Жолоби і Зас-тавки. Мала вона пролягти у ста метрах від хат Шлемкевича, Івана Боюка і Миколи Городецького, а далі полями понад Ставищем і По-тічками аж до межі з Буковиною. Однак поміщик із Ясенова Криштафович добився перепланування залізниці, а станція Ясенів-Пільний ста-на в майбутньому базою для його фільварку. За планами, що збереглися в архівах Львова, за станцією Ясенів-Пільний 1896 року на цент-ральній (цісарській) дорозі в напрямку Заліщиків, приблизно за два кіло-метри від Серафинців передбачалося спорудити станцію Бабин - Серафинці. Але й цієї ідеї не вдалося втілити в життя.

Тим часом будувалася залізниця неподалік від села, і люди з Серафинців там тяжко працювали, але й заробляли удвічі більше від сезонних поденщиків.

Основним заняттям жителів Серафинців було сільське господарство. Близько 50 господарів села, які мали до 5 гектарів землі, вирощували зернові й овочеві культури. Жито в основному йшло на хліб, кукурудза - на фураж для худоби та птиці. Вирощували також квасолю, біб, соняшник.

На початку 30-х років XX століття почав працювати цукровий завод у Городенці й селяни стали вирощувати цукрові буряки. В середньому засівали 0,3 гектара на госпо-дарство. Бідніші ґазди, які здебільшо-го мали 2-3 гектари ґрунту й одного коня і спрягалися з іншими господа-рями, вирощували культури, що йшли на прогодування родини, а щоб одягтись і взутися, шукали заро-бітків: у літній сезон працювали на полях поміщиків і заможних селян. У жнива працювали за восьмий або десятий сніп, а восени - на збиранні картоплі - за 7-му-10-ту міру.

Агротехніка обробітку була невисока. Поля угноювали раз на 5-6років, мінеральних добрив застосовували мало. Врожайність теж була

низька і становила в середньому з гектара:

пшениця - до 25 центнерів;

жито - до 20 центнерів;

ячмінь - до 20 центнерів;

кукурудза - до 50 центнерів;

картопля - понад 100 центнерів.

Правда, деякі господарства збирали врожаї навіть удвічі вищі від наведених.

Основною тягловою силою були коні, яких у селі налічувалося близько трьохсот голів. До Першої світової війни використовували і волів.

З архівних джерел відомо, що 1809 року в селі було 106 коней і 100 волів. Господарства, що мали до 5 гектарів землі, утримували по 1-2 молочні корови, годували 1-2 поросят, по 5-10 овець і, звичайно, домашню птицю (курей, качок, гусей). Малоземельні господарства мали по одній корові, кілька кіз. Пасовищ у селі не було, тож худобу доводилося годувати вдома.

У Серафинцях постійно були зайві робочі руки. Ці люди працю-вали або на будівництві в бригаді Миколи Бачинського, або на поден-них роботах у поміщиків Зайдмана і Криштофовича. Коли в 30-х роках запрацював Городенківський цукровий завод, то з села на сезон цукро-варіння наймалося до сотні людей, частина з яких залишалася тут для виконання ремонтних робіт.

Близько двох десятків осіб працювали на залізниці. Це була важ-ка, але добре оплачувана праця як за Австрії, так і за Польщі.

Більше сотні людей емігрували за океан, одні там І залишились, інші їздили туди по декілька разів.

Так жили