Наприкінці 1953 року головою колгоспу став Іван Січкар, його заступником - Василь Гнатчук, агрономом - Олександра Січкар. За головування Івана Січкаря (1953-1965) колгосп став стабільним. Вро-жаї зернових зросли до 35-40, цукрових буряків збирали по 360, тютю-ну - 15 центнерів з гектара. На трудодень стали видавати по два кіло-грами зерна і два карбованці.

Прибутки дозволили подумати і про соціальний розвиток села. В той час було здійснено такі заходи:

добудовано дитсадок за типовим проектом;

споруджено стадіон;

реставровано два млини;

збудовано дві крамниці на обох кутах;

електрифіковано село.

Будівництво в колгоспі й у селі велося під керівництвом майстра Миколи Бачинського та його помічників Амброзія Галущака, Івана Бачинського, Романа Жугаєвича, Миколи Галущака, Василя Онуцького.

У 1966 році Івана Січкаря перевели на роботу в районне управлін-ня сільського господарства райвиконкому, а колгосп очолив Лука Стефаник. За його головування зросли врожаї, перейшли на грошову оплату праці, збудували нове приміщення школи, зернові склади, їдальню для механізаторів.

Наступного року Луку Стефаника перевели на роботу в колгосп «Маяк», а головою колгоспу «17 вересня» став Василь Гнатчук. Уро-жайність зернових тепер становила 42-45, а цукрових буряків - 400 цент-нерів з гектара.

У 1967 році відкрито новозбудований Будинок культури, цегель-ний завод, упорядковано сільські дороги.

У 1970-му колгосп «17 вересня» об'єднали з колгоспом «Маяк» (Городенка). Головою об'єднаного господарства став Лука Стефаник. У Серафинцях був створений відділок № 1, а новий колгосп назвали «Ленінським шляхом». Керівником серафинського відділку став Василь Миленький (1970-1974), а після нього відділком керували Василь Гнат-чук (1971-1985) і Дмитро Яремович (1985-1990).

ХРОНІКИ СЕРАФИНЦІВ

Парохія Серафинці знана від 400 літ. Давніше серединою села вздовж річки Ямгорів проходив кордон між Туреччиною й Польщею. Частина Серафинців на східному березі річки належала до Туреччини, а на західному - до Польщі. На місці, де тепер стоїть парохіяльна цер-ква, на горбі, що здіймається над селом, височіла турецька вежа, за нею були вириті глибокі рови, а за тими ровами висипаний високий вал, на якім був споруджений турецький замок. Один із тих давніх ровів і досі перетинає парохіальне подвір'я. Турецькі сліди можна нині за-уважити на деяких прізвищах: Алімани, Буждигани, Яшани (дуже чис-ленна родина), Бурнадзи. Так само про давнішнє турецьке панування свідчать деякі деталі місцевого одягу. Приміром, старі жінки ще доте-пер носять турецькі червоні фази на головах.

Через часті прикордонні сутички й напади люди покидали рідні краї, й у ХУІ-ХУП століттях чисельність їх дуже зрідла. Доперва у XVIII віці канівський староста Микола Потоцький спровадив з України, де тоді була Руїна, і люди тікали світ за очі, багато колоністів, надав їм землі та козацькі «вольності», себто звільнив від панщини. Відтоді з'явилися в нас Чайковські, Велигорські, Крижановські, Топольницькі, Бачинські, Онуцькі, Островські, Рогожинські, Войцеховські, Кнігиницькі, Рома-новські, Скавронські, Бережанські, Березовські, Городецькі, Козаченки (численні), Петриченки, Курганевичі, Жугаєвичі, Шлемкевичі, Бурнадзи, Боюки, Подольські, Хошинські, Ілієвичі, Левицькі, Панічевські, Бу-човські, Лучицькі, Якимовичі, Яримовичі, Загаровські, Лазаровичі, Лу-кавецькі. Всі ці родини тепер дуже численні. З давньої галицької пан-щизняної людності лишились Атаманюки, Яківчики, Матійчики, Каба-ни, Петрини, Фалати, Русковолошини, Унгуряни, Бабії, Дейпуки, Козо-різи, Потягайли, Білоголовки, Ощипки, Діки, Гнатчуки. Цих родин знач-но менше, ніж переселенців Потоцького, які й досі зберегли риси, що їх подибуємо, приміром, на Полтавщині. Та й вдача цих українських ко-лоністів відмінна від вдачі мешканців інших сіл. Вони дуже любять хо-ральний спів, запальні, горді, надзвичайно прив'язані до грецького об-ряду й української національності, сварливі, хиляться до всього нового. Це і є образ теперішніх парохіян у Серафинцях.

Румунського походження Гривули й Унгуряни.

Микола Потоцький заснував тоді церкву Вознесіння і дав кошти на утримання пароха. Наприкінці XVIII віку двір переніс церкву і парахіальні будинки на те місце, де вони стоять тепер, бо турецький кор-дон тоді перемістився поза Буковину (за Австрії), а город, давній цвин-тар, місце, де була давня церква, загарбав собі, й дотепер там є двірські городи. З того постав був процес між парохом і двором, який закінчив-ся остаточно року 1818 не на користь парохії. Року 1866 вибудував па-рох отець Миколай Дебельський нові парохіальні будинки, а року 1882 парох отець Северин Литвинович побудував нову церкву перенесення Мощей св. Миколая. Парохіальні будинки відремонтовані в 1922 - 1923, а церква - в 1925-1926 роках.

Людність парохії невдовзі зросла так, що вже 1830 року засновано систематизоване сотрудництво, і тепер вона становить близько 3800 душ, однак через численну еміграцію до Канади й Америки зменшуєть-ся. Школа до року 1921 була чотирикласна й налічувала до 680 учнів, а тепер діє шестикласна школа, в якій працюють дев'ять учителів, а число дітей щораз зменшується і сего року становить 420.

Серафинці, 27 грудня 1926

II

Село Серафинці досить просторе і має вигляд довгого вужа зав-довжки близько 5 кілометрів. За статистикою від 1931 року, тут на-лічувалося 811 хат і 3454 мешканці. Площа села становила 3 квадрат-них кілометри.

Через дві третини села протікає потік Гуркало, який з'єднується з потоком Лімець, що тече від Городенки і протікає через третину Серафинців. Отже, село розташоване над двома потічками, які приносять йому багато користі.

Населення тут українське, але є й кілька