чинах Варшави, Кракова, Львова. Люди в нашому селі в більшості жли бідно. В Прокураві 1921 року було 211 будинків, 1042 жителі, а в 1931 році 254 будинки 1193 жителі. У 1934 році Прокураву приєднали до Брусторської парафії , в якій служив священиком Миколай Кейван. В цьому ж році прибула в село ще одна вчителька, теж полька, бо українці не діставали посад, вчилося мало людей, так як польський уряд робив різні перешкоди, щоб українців якнайменше вчилося у вищих навчальних закладах.
Польський уряд стояв на перешкоді розвитку культури. Забороняв ставити вистави Старицького, Кропивницького, Карпенка – Карого, Котляревського та ін. Але в нашому селі люди творчі, мабуть сама природа створила їх такими, і незважаючи різні утиски влади народ творив мистецтво, піднімав свій культурний рівень життя.
Товариство “Луг” готувало концерти, забави, фестони, великодні ігри, зустрічі Івана – Купала та інші. Купували книжки наших українських письменників. Кобзар Т.Г.Шевченка був настільною книгою поряд з Біблією в багатьох сім’ях.
В селі були люди, які цікавилися прогресивним життям своїх братів Східної України (Великої).
Вони діставали літературу, читали її, розповсюджували серед селян і навколишніх сіл. Це Ткачук Микола Васильович, Титович Юрій Максимович. Всі Галичани мріяли про возз’єднання з Східною Україною, хоч лякав усіх сталінський режим. Бо нелегальним шляхом довідувалися і про штучний голод на Україні 20-х років і 1933 року, про організацію колгоспів, яка не подобалася людям, про винищення інтелігенції, про репресії. Але однак життя за панської Польщі було теж нестерпним і жителі Галичини з радістю зустріли Радянську владу, надіючись на краще.
Радянська влада в селі була встановлена у вересні 1939 року. Першим головою сільськогосподарського комітету був Микитин Петро Васильович. Він був депутатом народних зборів.
В грудні 1939 року було організовано школу по ліквідації не писемності та загальноосвітню семирічну школу. Та недовго тривав спокій. Фашистка Німеччина напала на Радянський Союз. В 1941 році наше село було захоплено німцями. Ще одна чорна хмара нависла над нашим селом. Почалося тяжке і сумне життя. Забирали худобу, не було де купити хліба. Худобу забороняли розкохувати , а та що була – не можа було використовувати для себе. Почався голод, люди йшли за Дністер, міняли що могли на хліб. Поліцаї відбирали хліб і люди ледь живі повертались додому голіруч. В боротьбі проти варварських дій фашистів жителі села брали активну участь. В УПА пішли молоді юнаки: Олексюк Іван Петрович, Петрів Петро Миколайович, Нерестюк Микола Андрійович, Строчук Д.В. Дубравський Василь Миколайович. В УПА воювали Якібчук Василь Миколайович – сотник (1914-1945), Петрів Марія Миколаївна (1920), Павлюк Іван Миколайович (1924) – сотник, Михайлюк Микола Васильович – станичний (1912-1945) Павлюк Марія Миколаївна (1921) – померла в таборі, Остафійчук Андрій Михайлович – (1905) Остафійчук Іван Михайлович (1920), Якібчук Василь Миколайович(1907) , Загориняк Василь Андрійович(1925) , Бойчук Дмитро Іванович, Лавринюк Іван Петрович, Олексик Дмитро Петрович – помер в таборі, Герасим’юк Михайло Іванович.
Війна кінчилась і встановилась радянська влада, але почалися сталінські репресії ; невинних людей , матерів з дрібними дітьми в 1947 році без розбору відправляли в Сибір.
1948-50 роки люди почали відходити від усіх бід , як у 1951 році село почали переселяти в Миколаївську область. Людей били, викручували руки щоб підписувались про добровільний виїзд. Насильно валили ати. Це був великий біль народу. Але любов до рідного краю, до свого рідного села , пробудила свідомість кількох селян, котрі перебороли страхи і почали діяти. Зібралося троє людей до Києва, у Верховну Раду шукати правди. Це жителі села: Якібчук Андрій Юрович , Бойчук Михайло Михайлович, Герасим’юк Микола Васильович.
Приїхавши до Києва, вони розповіли про ситуацію в селі і попросили дати відповідь на другий день, як буде далі. Як з’ясувалось , такого наказу про масове виселення села не було. Переселення припинилось а винних покарали, секретаря райкому за самовільний вчинок покарано. Все скінчилось , але з умовою, що в селі організується колгосп . Колгосп було створено в 1951 році. Селяни дуже бідували, починали, як кажуть , все з підвалин, техніки не було. Будували стайні безплатно , здавали худобу, і також оброблене поле. Тяжко працювали і за це одержували копійки, а господарство несло лише збитки.
Вирішили перейти в гірських селах на іншу форму господарювання , створили радгосп. В 1969 р. с. Прокурава належало до радгоспу “Брустурівський”. Почали розвиватися різні промисли. А в нас люди мистецькі, майстри на всі руки. Господарство стало прибутковим, але не було господаря щоб розвивалося село. Бо де є добрий господар – там і людям добре живеться. Обрали директором радгоспу прокуравчанина Петріва Михайла Петровича. До радгоспу “Брустурівський” входило 5 сіл. Почало господарство розквітати , а людям краще стало жити. За останні десятиріччя села розбудовувались. В селах асфальтовані дороги. Побут селян змінився. Села електрифіковані, радіофіковані, міцно в побут ввійшли телевізори, радіо, магнітофони. Лише в Прокураві за останні десятиріччя побудовано: будинок побуту, медпункт, аптеку, столярний цех, пилораму, баню, побудовано і обладнано школу, дитячу їдальню, магазин. Будується будинок культури, де будуть спортивні та танцювальні зали, кімнати урочистих подій, сільська бібліотека, кімнати для гуртків, художньої самодіяльності, кінозал, інше.
Величезні зміни відбулися в селі за післявоєнні роки. До 1945 року не було жодного спеціаліста: ні вчителя, ні медика, ні механіка, ветлікаря. Тепер багато в селі спеціалістів, які мають