сказано про те, що в північній частині села, поблизу Підлипок, відбулася велика битва, в результаті якої загинуло багато людей, були знищені будівлі й усе було так перемішано, що її стали називати мішаниною, Мішином. Очевидно, і ця легенда небезпідставна, якщо врахувати, що слов'яни часто виходили ворогові назустріч, не допускаючи його близько до своїх осель. Все це відбувалося за річкою на протилежному березі проти Підлипок, на території, яка тепер називається Долішній кут.
Згідно з третьою легендою, село названо на честь якогось Миші, Міші.
Усі ці легенди й гіпотези близькі одна до одної за змістом і, очевидно, мають своє підґрунтя. Однак котра з них найбільш достовірна, сказати важко, бо майже співзвучно до них сказано і в найдавніших документах, знайдених в архівах. Жаль тільки, що до нас не дійшли документи часів Київського і Галицько-Волинського князівства, бо всі документи княжих часів, написані кирилицею, були спалені польськими єзуїтами.
До наших днів дійшли лише документи, написані польською мовою. І це лише тому, що польські загарбники, щоб якнайшвидше запровадити панщину на загарбаних українських землях, поспішали робити точний облік населених пунктів і зберігали ці документи.
Згідно з польськими записами, які зберігаються нині у львівських архівах, перша назва про Мишин належить до 1373 р. Ось цей запис: Miszin pro locatione villae. Цей запис підтверджується, і 1416 р. Напевно, тут мова йде про відбудову села, яке було знищене під час татаро-монгольської навали, бо з княжих часів відомо, що для варіння коломийської солі сировицю звозили до Коломиї жителі навколишніх сіл. А такими селами, де була сировиця, були Великий Ключів, Мишин, Стопчатів, Уторопи, Яблунів, Текуча...
Подальші записи назви Мишина по роках такі: 1515 рік — Myzyn, 1579 р. — Missin, 1670 p. — Myszyn, 1765 р. — Myszyn, 1885 р. — Myszyn, 1886 р. — Мышин, 1389 p.— Andreas Mysza, Misza, 1947 p. — Мишин.
Згідно з переказами, теперішню рівнинну територію села починали заселяти з північної окраїни, тобто з Долішнього кута. Пізніше поступово була заселена теперішня центральна і південна частини — Горішній кут, що поблизу Стопчатова. Згідно з давніми документами, з Долішнього кута починалася й нумерація будинків.
На Долішньому куті була побудована й перша церква в Мишині, яку спалили монголи. Здається, все свідчить про те, що першими поселенцями були жителі, які жили на протилежному березі, тобто жителі Підлипок, що відповідає першій легенді. Якась генетична пам'ять у жителів села існувала донедавна, бо до 1939 р. та й один раз під час німецької окупації жителі села, щороку на Зелені (поминальні) свята з хрестами, фанами і дзвіночками на чолі зі священиком ішли пішки через увесь Мишин, щоб на Підлипках, біля давніх поховань і високого хреста, відправити панахиду за померлих. З приходом радянської влади ці панахиди було заборонено.
Найбільш руйнівними в наших краях були напади татар у 1498, 1589, 1594 та в 1520 pp., коли, спалюючи села й міста Галичини, в ясир з тисячами наших людей потрапила й молода дівчина-красуня з Рогатина — Настя Лісовська (Роксолана), яка пізніше, ставши дружиною турецького султана Сулеймана Пишного, не раз відвертала напади яничарів на Україну. Під час нападів турків і татар на Галичину найбільше терпіли Снятии і Коломия, які були на так званому Волоському шляху, що ним татари й турки завжди йшли з Волощини (Молдавії) в глибину західних областей України.
Як пише В.Грабовецький, «заданими історика М.Гори, у 1605-1633 pp. татари 20 разів нападали на Коломийщину». Трагічними для людей нашого краю були напади татар у 1620, 1624 і 1626 pp., коли спалили сотні сіл навколо Коломиї. Збереглися письмові підтвердження, що на той час (1621, 1624 pp.) були цілком спалені Іспас і Ковалівка. Зрозуміло, що таких руйнувань зазнали Мишин, Ключів, Вербіж, Печеніжин, інші запрутські села.
Напевне, десь до цього часу належить поширена в Мишині легенда про те, що під час нападу татар на село мишинська дівчина з родини Миронюків (Ткачикових), що на Морічці, врятувалася від неволі тільки тому, що втопила свого напасника в ставку, з якого пила з ним воду під берегом Морічки, на місці теперішнього шкільного саду. Забравши татарського коня, вона повернулася додому.
Пізніше почалася затяжна польсько-литовська війна, в якій Литва, не бажаючи потрапити в залежність від Польщі, відстоювала свою незалежність. Від 1387 р. галицькі землі, в тому числі Коломийщина й Мишин, знову потрапили в колоніальну залежність від Польщі, яка тривала аж до 1772 p., тобто до першого поділу Польщі. і
Королі не шкодували загарбаних земель, а тому роздавали їх тим, хто допомагав загарбувати, видаючи їм дарчі грамоти. В архівних документах кінця XIV — початку XV ст. таких королівських дарчих грамот збереглося багато, бо всі, хто ставив собі за мету якнайбільше захопити загарбаної землі, поспішали облікувати всі населені пункти Галичини, щоб одержати на них дарчі грамоти. Це стосувалося й Мишина.
Збереглася грамота, за 1416 p., згідно з якою Ягайло дарував «Мишин разом з Дібровою» бояринові Васку Тептуховичу, який до цього часу, крім Мишина, володів Уторопами (1367р.), Вербіжем (від 9.XII.1375) та значною кількістю земель у Тисмениці.
Це друга письмова згадка про Мишин як новозбудоване село.
Після захоплення повстанцями Снятина і Галича це повстання набуло такого розмаху, що для його придушення польський король Казимир Ягайлович зібрав у похід не лише всю шляхту, а й покликав на допомогу пруських