1492р. повстання, яке залишилося без керівництва, було придушено. А панщина набувала чимраз більшого розмаху. Панщина д Галичині, а значить і на території Мишина, досягала 5-6 днів на тиждень надмірної й неоплачуваної праці на поміщика. Робочий день кріпака в панському дворі (фільварку) дорівнював узимку 12 годин, а влітку — 19. У львівських міських актах за 1644 р. (т.395, стор. 357-365) збереглися скарги селян Вербіжа та інших сіл на жорстокі утиски з боку панів і нестерпні побори, які постійно стягувалися шляхтою й орендарями, в суд, а також те, що поміщик Собеський і орендар Риковський «примушують селян працювати на землях фільварків цілий тиждень, змушують виконувати важку підводну повинність..., поля і луки собі привласнюють..., рибу сітями і сачками ловити не дозволяють..., жита по дві скирти (по 120 снопів) молотити змушують».

У Карпатах опришківські загони діяли під керівництвом Пискливого, Жолоба, Пинти, Олекси Довбуша, Баюрака, Орфенюка, Бойчука ( дислокувався в Іспасі). Та найбільшого розмаху опришківський рух набув під керівництвом Олекси Довбуша (1719-1745), що був родом з Печеніжина і карав найжорстокіших поміщиків не лише в Галичині, а й на Буковині та Закарпатті. Про боротьбу опришків проти поміщиків і феодалів, як і проти польських колонізаторів у цілому, детально описано в книжках найвидатнішого дослідника історії нашого краю В.Грабовецького та в творах Гната Хоткевича, який довго жив на Гуцульщині.

Із судових актів судів над опришками відомо прізвища лише тих опришків, які, будучи пораненими, потрапляли до рук карателів і були засуджені до страти, як про це згадується про опришків з Іспаса Горішнього Максима і Яцка, яких 1708 р. було засуджено до страти. У письмових джерелах не згадані прізвища опришків родом з Мишина, однак, згідно з переказами старожилів, опришками з Мишина були Семено, Гнат Чернега, Шірган, Павлюк та ін.

З письмових джерел відомо, що опришки покарали поміщиків таких найближчих до Мишина сіл, як Вербіж, Воскресінці, Ковалівка, Печеніжин, Ланчин, Текуча.

Мишинські люди не залишались осторонь і визвольної боротьби українського народу проти польських загарбників під керівництвом Богдана Хмельницького. Вони разом з загонами гуцулів з Космача, Лючі, Березовів, Текучої та інших сіл Підгір'я, які проходили через Мишин, поповнювали загони Семена Височана, який громив своєю армією польську шляхту на Прикарпатті в 1648 p., що пізніше об'єдналася з козаками під керівництвом Б.Хмельницького.

Хто був першим священиком у Мишині, невідомо, як невідомо, коли це сталося, хоча з письмових джерел знаємо, що християнство було поширене на всій території Русі за князювання Володимира Великого, а це означає, що воно було поширене в селі якщо не в кінці X ст., то в перших роках XI ст. (князь Володимир Великий помер 1015 р.).

Народні перекази свідчать про те, що найдавніша церква в Мишині була побудована на Долішньому куті, поблизу Підлипок, ще за княжих часів, і була знищена татаро-монголами. На її місці стоїть капличка, що біля М'якуша.

У зв'язку з розширенням села на південь другу церкву в селі було побудовано на території нинішнього цвинтаря. Є припущення, що вона була побудована після деякого спаду набігів татар, десь наприкінці XVII ст. вона діяла, що підтверджують архівні документи, які засвідчують і те, що вже тоді серед мишинських жителів були освічені люди. Так, в актах, які зберігаються в архівах Львова, перераховано землі, що належали мишинській церкві у 1754, 1775, 1777 pp., і в акті від 28 січня 1799р. вони були на Луцітці, Морічці й на кіпцях Ключівських, тут є такі підписи польською мовою:

«Ксьондз — Ян Нікорович — парох Мишинський,

Іван Марчук — війт,

Василь Попадюк — присяжний».

За переказами старожилів, Іван Никорович, який на той час був парохом села, походить з родини Петруневих, ці документи підтверджують і те, що багато родин і назви дільниць села мають давнє походження. Згідно з листами поміщиці Теофілі Яблонської від 10 червня 1754 p., якій належало село, церква мала назву Святої Параскеви. З невідомих причин вона згоріла 1824 або 1825р. Жителька села П.Тимофіїв, пригадуючи розповіді свого батька, розповідала, що для будови їхньої хати 1825 р. її дід використовував уціліле дерево із згорілої церкви. Тепер у цвинтарі, де була ця церква, стоїть капличка, побудована перед Першою світовою війною Федором Кушляком з Іспаса, освячена аж 1927 р.

Поки що не маємо відомостей, скільки років о. Никорович працював парохом у Мишині, як не маємо й відомостей про священиків, які працювали в Мишині на початку XIX ст. Маємо лише обширні відомості про о. Кобринського, який залишив про себе добру згадку по всій Галичині, бо зробив для знедоленого українського народу дуже багато. Це й матеріальна допомога безземельним селянам, випуск книжок на сільськогосподарську тематику, які були першими порадниками селян, випуск першого в Галичині українського букваря, методичних посібників, і публікація багатьох статей культурно-освітньої тематики, що значно сприяли розвиткові освіти за чужоземної окупації нашого краю. А виявлені недавно Миколою Савчуком архівні документи з середини XIX ст. не лише розширюють відомості про Й.Кобринського, але й дають певну інформацію про священиків, що працювали в Мишині до нього. Так, у львівській газеті «Зоря Галичини», ч. 7 за 1850р., довідуємось, що цього року