Перший з них вступив до університету на історико-філологічний факультет у 1850 р. Він згадує цій період, як доcить реакційний час, коли студенти мали носити сувору уніформу, за кожним слідкували інспектори, не допускаючи вільнодумства [6;c.357]. Автор стверджує, що викладачі були досить обмеженими і не намагалися зацікавити предметом, а змушували механічно заучувати матеріал. Багато хто з них полюбляв брати хабарі за складання іспитів [6;c.357].

Загалом, зі спогадів П. Вейнбера можна зрозуміти, що студенти та викладачі жили тільки своїми інтересами, взагалі не цікавилися суспільним життям, і через це університет майже не мав впливу в місті [6]. Однак, наврядче можна повністю цьому довіряти.

Продовжують тему мемуари ще одного колишнього студента - Н.Ф. Леваковського. Він у своїй праці “Университет 50-х годов” підтверджує дані, наведені П. Вейнбургом, про сувору дисципліну в стінах університету та про вимогливе ставлення з боку його керівництва до зовнішнього вигляду студентів [22;c.65-69].

У своїх спогадах Н.Ф. Леваковський також судить викладацький склад університету, викриваючи хабарництво серед професорів [22;c.70-73].

Ця праця цікава також тим, що автор її наводить відомості про те, як вплинула Кримська війна 1853-56 рр. на настрої населення Харкова, та саме студентське середовище, зазначаючи, що всі вони були пригнічені поразками російської армії [22;c.75-78].

Загалом мемуари П.Вейнбера та Н.Ф. Леваковського досить докладні і цікаві, інколи дані, що їх наводить автори, співпадають, що збільшує довіру до них.

Згадки про Харківський університет цього ж періоду містять “Университетские воспоминания” І.В. Любарского Його спогади стосуються переважно студентського життя і лише декілька сторінок присвячено опису лекцій деяких викладачів історико-філологічного факультету [24;c.375-380]. Праця І.В.Любарського носить емоційний характер. Він згадує свою молодість, тому все в тодішньому житті студентів здається йому чудовим [24;c.383-384].

Цікаві спогади про роки навчання в Харківському університеті залишив видатний український історик М. Костомаров, який вступив до нашого університету у 1833р. За словами М. Костомарова, “В той час Харківський університет був у великому занепаді. Професорські кадри займалися частково бездарними, частково ж, хоча й талановитими, але лінивими [19;c.28-35].

М. Костомаров згадує найбільш детально про П.І. Сокальського, П. Гулака-Артемовського, М.М. Луніна та А.О. Валіцького, які справили на нього значне враження. У роботі М. Костомарова є також згадки про тогочасне життя студентів, яких автор розподілив на 4 групи:

1) сини багатих батьків, зазвичай поселені ними у професорів та видрізнявшихся франтовством та хуліганством; уся їхня мета складалася з того, щоб будь-якими засобами, хоча б непристойними, отримати своєчасно диплом кандидата чи дійсного студента; при пануючий здавна у харківському університеті продажності, це було не важко, бо професори були поблажливі до дітей своїх товаришів.

2) молоді люди, які ставили собі мету службу; вони до певного часу вчилися порядно, але прямої любові до науки в них не було.

3) молоді люди, які дійсно займалися наукою з любов’ю, з них набиралися вчителі гімназій. Студенти цього виду були,так говорячи, інтелектуальною елітою університету.

4) люди не настільки багаті, щоб мешкати у професорів, але не настільки працелюбні та талановиті, щоб успішно займатися наукою; вони жили та поводили себе, як попало [19;c.35-38].

Також М. Костамаров наводить багато цікавих фактів із студентського життя [19;c.40-45] .

Таким чином, спогади М. Костомарова відбивають достатньо критичний погляд автора на сучасні йому події та є безперечно цінним джерелом історії нашого міста того часу.

ВИСНОВКИ

На основі дослідження значного комплексу мемуарної літератури, можна зробити висновки, що Слобожанщина протягом другої половини ХVІІI – першої половини ХІХ століття продовжувала зберігати певний статус “terra inkognita”, особливо для столичних гостей та іноземців, тому вона стала об’єктом дослідження і різноманітних описів, зроблених мандрівниками. Більшість з них залишили досить змістовні замітки про цю територію України. Їх автори намагаються більш-менш об’єктивно охарактеризувати побачене.

Харків, що спочатку був центром намісництва, а згодом - губернії, був центром українського національного і культурного відродження, викликав неабиякий інтерес, як у подорожніх, які були тут проїздом, так і у його мешканців, котрі спостерігали за життям міста протягом багатьох років.

У спогадах мандрівників та мемуарах знайшли своє відображення не лише позитивні сторони Харкова - гарне розташування міста , широкі вулиці і площі, університет, гостинність його мешканців, але й негативні - забрудненість, байдужість міського керівництва та провінційність способу мислення верхівки міщанства та дворян.

Мемуарні джерела є найцікавішим видом джерел, який найкраще передає дух епохи, але, в той же час, несе в собі досить значний суб’єктивізм та емоційне навантаження. Часто Харків, не будучи об’єктом спеціального дослідження, виступає лише фоном для опису автором свого життєвого шляху. Ряд творів написано не по гарячих слідах, а лише в кінці ХІХ –початку ХХ століття, через це спостерігається певне послаблення сприйняття мемуаристами минулого, оскільки у багатьох ті часи асоціювалися з молодістю, коли труднощі та негаразди відступали на другий план.

Мемуарна література про Харків кінця ХVІІІ- початку першої половини ХІХ століття майже повністю позбавлена опису політичних подій того часу, їх інтерпретації.

Головна увага зосереджена на “милуванні” забудовою міста., наданні характеристики економічного розвитку регіону, описі життя та побуту різних прошарків населення, роздуми про культурне життя в Харкові, роль та місце в ньому навчальних закладів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аксаков И. И.С. Аксаков в его письмах.-С.-Пб.,1892.-Т.3-с.