У процесі розкладу первіснообщинного ладу у східних слов'ян формуються феодальні відносини, виникають пле-мінні союзи (полян, северян, древлян, білих хорватів, дулібів, у лише, тиверців тощо), а згодом ранньофеодальні державні об'єднання — князівства. У IX ст. Київське і Новгородське князівства об'єднуються в одну державу — Київську Русь, яка стала однією з наймогутніших у серед-ньовічній Європі.

До початку XIX ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян, зокрема українців, в Азії. Гіпо-тези азіатського походження, особливо поширені серед західноєвропейських учених, мали за мету підкреслити, ніби слов'яни чужі європейським народам. Походжен-ня українців пов'язувалося зі сармато-аланськими, скіф-ськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема, топонім «Русь», як і інші, вважався іранського похо-дження.

Із розповсюдженням как званої норманської теорії, згідно з якою варяги відіграли вирішальну роль, не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруської дер-жави), а й в етнічному процесі — формуванні східних слов'ян, набувають поширення ідеї скандинавського по-ходження топоніма «Русь», який дав назву етнічній спіль-ності стародавніх східних слов'ян, перетворившись на етнонім. Але більшість сучасних дослідників вважають цей термін етимологічне пов'язаним із гідронімами прабатьківщини східних слов'ян, землі літописних полян — Россю, Росавою та ін.

Однак не можна заперечувати і те, що протягом трива-лого процесу формування української народності до її складу входили іншоетнічні компоненти. Широко відомі факти перебування вікінгів та інших скандинавів у південноруських містах; у причорноморських степах кочували тюркські племена (чорні клобуки та ін.) — васали київ-ських князів. Деякі з неслов'янських груп були асимільо-вані ще під час формування давньоруської народності. Значні відмінності в культурі українців різних історикоетнографічних районів — також певною мірою наслідок давніх міжетнічних і етногенетичних процесів. Про це свідчить, зокрема, термінологія культурно-побутової сфери українців і взагалі східних слов'ян, що рясніє назвами тюркського, іранського, скандинавського походження.

ІІІ. Етногенез українців

Отже, неспростовно доведено археологами, що люди насе-ляли територію нинішньої України з часів раннього палеоліту. З тих пір і до наших днів ця земля ніколи не була безлюдною. Тут споконвічно і постійно жили люди. У кожному археологіч-ному періоді (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий та залізний вік) вони мали свою територію приблизно в межах нинішньої України, певні форми суспільної організації та господарського життя, оборонні чи наступальні засоби тощо. Цьому сприяли вигідні географічні та кліматичні умови нашої

землі: тут межували три основні смуги помірних широт -степова, лісостепова й лісова. З усіх боків вони були оточені природними кордонами: на заході - Карпатські гори, на півно-чі - непролазні болота, ліси Полісся і ріки, на сході та південному заході - ріки, що впадають у Чорне море, на півдні - Чорне та Азовське моря.

Таким чином, з одного боку, природа відкрила територію України для різних впливів та експансій, розташувавши ЇЇ в центрі Європи на стику Сходу й Заходу, з іншого - вона сприя-ла відрубності, відокремленості цієї території від інших земель. Саме цим у першооснові й пояснюється довготривалість і без-перервність формування українського етносу, становлення са-мосвідомості й державності українського народу.

За тисячоліття територією України перекочовували численні хвилі навал і переселень народів. Україна була об'єктом екс-пансії як зі Сходу, так і Заходу. Але це не означає, що її терито-рія була сукупністю окремих земель, механічно об'єднаних у різні часи зброєю або внаслідок певних політичних угод. На-впаки, з давніх-давен Україна становила собою цілісний при-родний і економічний регіон, де окремі її частини поступово зближувалися, а не відчужувалися. Це й привело врешті-решт до формування тут українського етносу, який увібрав у себе елементи культур і впливів численних народів, що споконвічно жили в українській землі або прибули сюди з різних земель.

Отже, народ, який жив в українській землі мільйон років тому, і ті люди, які час від часу сюди прибували, вірогідно були пращурами українців, з яких згодом формувався український етнос, бо ніщо не зникає безслідно. І зрозуміло, надбання цих людей становлять певну складову українського етнокультурного комплексу.

Ми можемо дискутувати щодо назви прадавніх людей, виз-начення поняття «українці» і дати першої згадки в літературі про це слово, але ми не можемо не погодитися з думкою про те, що у нашій крові є гени тих людей, які жили в українських зем-лях у найдавніші часи.

Та розглядаючи проблему етногенезу українців, треба відзначити, що фундаторами і творцями європейської цивілізації, а отже нащадками слов'ян були насамперед народи індоє-вропейської сім'ї. За класифікацією лінгвістів, вона складаєть-ся з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови. Найбільш поширеними в Європі є германська, балтійська, слов'янська, кельтська, романська і грецька групи сучасних мов. Із слов'янсь-кої групи вийшли українська, польська, чеська, словацька, російська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська і македон-ська мови.

Історія індоєвропейської мовної сім'ї почалася приблизно 6 тис. років до н.е. На гігантській території між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні жили народи, у мові яких був високий ступінь спорідненості, спільність або близькість, подібність лексичних основ і граматичних формантів, що виконували однакові семан-тичні функції. Цю спорідненість учені пояснюють єдиним ге-нетичним корінням - індоєвропейською прамовою, яка в IV тис. до н.е. розпалася на ряд груп.

Перед наукою постало найголовніше завдання - відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських мов, територія