Що стосується прикладів зникнення цілих народів через кожні 1-1,5 тисяч років (наприклад, хозари, печеніги, половці), то слід зауважити, що не всі вони зникають, зокрема, греки та італійці. Ми дотримуємося думки про те, що ніщо безслідно не зникає. Протягом тисячоліть відбувалися асиміляційні проце-си, одні племена змінювали чи витісняли інші. Однак ядро ет-носу залишалося. Воно зберігало історичну пам'ять, звичаї, віру-вання, етнографічні особливості. Інакше ми не були б такими, ким є нині. Культурний генофонд краю не переривався, незва-жаючи на лихоліття, які випали на долю нашого народу. Отже, український народ формувався довготривало, на власній землі, самобутнім, окремим шляхом, відмінним від інших народів. У цей процес зробили свій внесок і такі наступні людські спільності після трипільців як: племена північноєвропейського походження, племена степу, племена культури шнурової кераміки, племена праслов'янської та слов'янської культури.

Безпосередню участь у формуванні української нації відігра-ли племена полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян (дулібів) і білих хорватів. Принагідно зазначимо, що білорусь-ка нація утворилася з племен дреговичів і радимичів, а російсь-ка - зі словен, в'ятичів і кривичів, які змішалися з угро-фінськими племенами. Ця нація сформувалася в басейні верхньої Вол-ги та Оки і вийшла на історичну арену в XIII-XIV ст., тобто значно пізніше, ніж з'явилася українська нація.

Таким чином, немає жодних підстав вважати росіян наши-ми старшими братами. Цим самим розвіюється міф про спільне походження трьох "братніх" народів: українського, білорусь-кого і російського. Зокрема, російський народ, про що йшла мова вище, сформувався з угро-фінських племен (меря, мурома, весь, чудь), які до слов'ян, тобто праукраїнців, не мали жод-ного відношення. Пам'ять про них на території теперішньої Росії збереглася в назві Москви ("Маш-ква", що означає болото), Суздаля, Костроми, Рязані. Усі вони мають угро-фінське похо-дження. Згодом до цих племен переселилися кілька слов'янських племен, а також татари. Усі вони разом із тубільцями і утвори-ли російський народ. Нічого образливого для росіян у цьому немає. Все це загальновідомі факти, про які можна дізнатися з першої-ліпшої книги з етнографії, а "чистої нації" взагалі не існує.

Твердження про те, що три східнослов'янські народи (ук-раїнський, білоруський і російський) виникли на базі спільної "давньоруської народності", є антинауковим. Ніякої такої дав-ньоруської народності ніколи не було. Її вигадали комуно-ідеологи і російські шовіністи, щоб довести право Росії на всю спад-щину Київської Русі. Ними була створена і кон'юнктурна докт-рина про Київську Русь як колиску трьох братніх народів -- ро-сійського, українського і білоруського, але російський брат проголошувався старшим. Цей не "старший", наймолодший брат ніколи не був у спільній колисці, бо коли він народився, "колиска" вже розвалилася. Тому безпідставною є думка, що нібито існувала одна для всіх давньоруська мова, якою користувались у Київській державі і яка згодом розпалася на три са-мостійні мови. Але прихильники такого твердження випуска-ють із міркувань таку обставину, що в житті середньовічних народів Європи існували дві мови - офіційна і народна. Наприк-лад, століттями була поширена латина як офіційна мова науки, держави, церкви і водночас народ скрізь розмовляв своєю мо-вою.

Схожа картина була і в нас, тільки роль латинської мови виконувала староболгарська мова, яка прийшла на Русь у X сторіччі після прийняття християнства і стала згодом основною для виникнення церковнослов'янської, котра поширилась потім на державні служби, літописи, літературу. А народ продовжу-вав спілкуватися своєю мовою. Це була русинсько-дажбожичівська (язичницька) народна мова.

Церковнослов'янська ж мова (власне, староболгарська) за-лишилась мовою богослужінь. Вона так і продовжувала бути штучною, книжною мовою, яка гальмувала розвиток національ-них літератур.

Своєрідне формування російського народу відповідно по-значилося і на особливостях виникнення його мови. Базову роль тут відіграла церковнослов'янська. Російська мова увібрала в себе також багато слів з мов тих народів, які жили на землях Московського князівства, особливо татар. Значний вплив на неї мала українська мова, що є однією із найдавніших у світі. Все, що було в мові московського народу і що є тепер в "русской речи", -слов'янського, переважно українського походжен-ня.

Походження української мови, як і будь-якої іншої, слід розглядати в контексті з життям її носія, тобто народу. Щоб жити, люди мусили спілкуватися між собою. Розмовна мова - одна з визначальних ознак етнічної спільності. Жодна спільність не може існувати без мови.

Якою ж була мова тих людей, які жили на території ниніш-ньої України мільйон років тому, науці невідомо. Але відомо, що їй був притаманний еволюційний розвиток. Вона безпе-рервно змінювалась, її основні риси передавалися із покоління в покоління, зазнаючи певних впливів мов інших народів.

Розпад праіндоєвропейської спільності мов привів до виникнення праслов'янської, а згодом східнослов'янської єдності мов і, нарешті, до появи української мови.

Коріння української мови, як і українського народу, - пра-історичне, дослов'янське. У своїх дослідженнях ("Мага Віри") Лев Силенко, вчений, проповідник Рідної Української Націо-нальної Віри (РУНВІРИ) дійшов висновку, що санскрит - мова наших предків-трипільців. В "Історії Індії" є свідчення того, що вихідці з території сучасної України прибули до Північної Індії 5-4 тисячі років тому. Ці племена писали санскритом і мали вже усні "Веди" (відомості, знання - найстародавніша на планеті книга). Саме тому вчений приділяв багато уваги з'ясуванню зв'язків між сучасною українською мовою і санскритом. Результатом цих досліджень і став "Порівняльний словник". Лев Силенко встановив, що 30000 слів в цих мовах мають подібність, а близько тисячі - майже тотожні