Галицькі майстри створюють на керамічних плитках рельєфні мотиви, де серед гнучких рослинних елемен-тів знаходимо зображення птахів та звірів. У склепіння давньоруських храмів вмуровувалися ве-ликі глеки без вух — голосники, що були резонатора-ми і в той же час полегшували вагу стелі. Навали монголів XIII—XIV століть, що призвели до занепаду ремесла феодальних міст, не спричинилися до істотних змін у характері сільського ремесла, в яко-му продовжували жити давні традиції. З його надр йшли майстри в міста, що поволі оправлялися від за-непаду. Важливу роль в розвиткові середньовічного міського гончарства відіграли цехи, які з'являються на Україні в XIV столітті і досягають особливого розквіту протягом XV—XVII століть. Для української кераміки післямонгольського періоду характерне широке запровадження швидкообертового ножного гончарського круга, що остаточно витіснив ручне ліплення посуду. Змінюється силу горщи-ків — вони стають ширшими, отримують накривку — «покришку», з'являються ринки, кухлики та чарки. Як і в попередній період у XIV—XVI століттях па-нівною була кераміка сірого кольору, проте рельєфи і тонові розписи стають ніжнішими, складнішими. На-буває поширення витискування простих мотивів — смужок, зірок, кружечків — на сирих стінках за допо-могою штампу, орнаментального валика або зубчасто-го коліщатка. Не можна не захопитися високим сма-ком, тактом і творчим хистом майстрів, які невибагливими засобами створювали довершені прикраси, що зосереджувалися здебільшого у горизонтальній смузі на верхній частині предметів. Проте, крім сірого посу-ду, який вимагав безкисневого вогню, в XV—XVII Століттях Щораз більше поширюється виробництво предметів, черепок яких мав червоний або жовтий ко-лір, тобто колір паленої глини. Ці вироби — теракоти, які в народі, на відміну від «сивих», звуть «руди-ми», почали розписувати кольоровими глинами, тими самими, що і в трипільській кераміці: здебільшого коричневою «опискою», рідше — білою, червоною або вохрою.

Як у давнину, так і в наші дні майстри користуються курячим пір'ячком. Вмочивши його в ріденьку фарбу, повертають предмет на крузі, виводячи на його сирих стінках горизонтальні смужки, їх доповнюють рядки крапок, рисок, сосонок. Понині в більшості гончарсь-ких осередків України застосовують розпис «опис-кою», ефектний і нескладний у виконанні. На початку XVI століття міські ремісники починають широко вживати свинцеві поливи, які надають нових декоративних якостей тонкостінному посуду. Адже предмет, вкритий поливою, не втрачає свого яскраво-го кольору, добре зберігає первісний чепурний вигляд. Застосування поливи відкрило нову еру в художньому оформленні кераміки — підглазурних розписів кольо-ровими глинами.

Українська народна кераміка знає декілька технік під-глазурних розписів, проте всі вони вимагають, щоб лицевий бік сирого предмета був вкритий шаром рід-кої глини — ангобом — здебільшого білого, рідше чер-воного, кольорів. Далі йде розпис іншими кольорови-ми глинами. Висушений предмет випалюють, потім обливають поливою і випалюють вдруге. Цю групу виробів називають «народною майолікою».

Розглядаючи полумиски, тикви, кухлі, чарки та інші столові предмети, виконані майстрами XVII—XVIII століть, не можна не захопитися високим художнім і технічним рівнем виконання цих тонкостінних, часто значних розмірів, предметів. Саме такий, чудово роз-писаний глиняний посуд, як свідчать тогочасні дже-рела, служив гетьманові Богдану Хмельницькому, ко-ли він приймав поважних гостей, зокрема послів чужо-земних держав. [8:6-7]

Встановлення капіталістичних відносин спричинилося до істотних змін в розвитку народних промислів, і зокрема гончарства. З’являються керамічні фабрики, що поступово витісняють кустарне виробництво. Професійну кераміку на Україні в другій половині 40-60-х років представляли два основні центри – Київ і Львів.

Найбільш представницьким у кількіс-ному та якісному відношенні є загін митців-керамістів Львова. Наявність у місті відповідної матеріально-технічної бази, спеціальних учбових закладів, на-бутий художниками досвід створення численних оригінальних творів для серійного виробництва, унікальних робіт станкового характеру та декоративних композицій для архітектурно-просторо-вого середовища; визнання творчих до-сягнень на республіканських, всесоюз-них, міжнародних виставках і симпозіу-мах (у Вільнюсі в 1971 та 1975 pp., на міжнародних конкурсах 70—80-х років у Фаенці і Валлорісі, де львівські митці отримали понад десяток нагород) доз-воляють сьогодні говорити про львівську художню кераміку як вагоме явище в українському декоратив-но-прикладному мистецтві. [2;6]

Розділ ІІ. Передумови виникнення школи

У 1946 р. у Львові на місці невеликої артілі була відкрита Львівська експери-ментальна кераміко-скульптурна фабри-ка, де з 1949 р. працює спеціалізований керамічний цех. З 1956 р. починає випускати продукцію Львівський кера-мічний завод республіканського вироб-ничого об'єднання «Укрбудкераміка». Тут поряд з будівельною та санітар-но-технічною керамікою виготовляють сувеніри, виконують монументально-де-коративні композиції. Спеціалістів вищої кваліфікації з 1947 р. починає готувати Львівський державний інститут при-кладного мистецтва. Переглядаються методика та якісний рівень підготовки майстрів художньої кераміки у Львівсь-кому училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша. Однією з вагомих переду-мов відродження та наступного розвитку мистецтва декоративної кераміки на Львівщині стали традиції народного мис-тецтва. Певне значення мала також наявність досвіду промислового вироб-ництва професійної декоративної кера-міки в кінці XIX — на початку XX ст.

2.1. Осередки гончарного виробництва

В кінці XIX ст. на теперішній тери-торії Львівської області налічувалось біля трьох десятків гончарних осеред-ків'. Найвідоміші з них — Сокаль, Потелич, Миколаїв, Гавареччина, Шпи-колоси, Білий Камінь, Судова