Аматорська творчість в контексті національного піднесення на Волині у х роках ХХ століття
В умовах докорінних змін у всіх сферах сучасного українського суспільства науковцям доводиться ретельно ставитися до перегляду та переосмислення усталених концепцій, які сформувалися за довгий період панування тоталітарної системи. Сьогодення вимагає пошуку нових методологічних підходів щодо вивчення та аналізу явищ культури. Особливо такого підходу вимагає сфера сучасної індустрії дозвілля, іноваційні технології якої потребують врахування накопиченого у попередній час досвіду.
Одним із проявів організації дозвілля є аматорська творчість, яка як непрофесійна діяльність функціонує у сфері вільного часу. На сьогодні в Україні зріс значний інтерес до питань аматорства у культурологічній, філософській, педагогічній та соціологічній науковій літературі (Цимбалюк Н., Дорогих Л., Новійчук В., Петров Ю., Безклубенко С., Ляшенко І., Шинкарук В., Сасихов О. та ін.). Визначаючи аматорську творчість як важливий елемент життєдіяльності українського суспільства, дослідники особливо гостро дискутують проблеми ідеологічного спрямування цієї форми дозвілля. Для змістовної організації та проведення вільного часу сучасного соціуму необхідним є вивчення специфіки вітчизняної культурно-дозвіллевої діяльності ХХ століття, яка і до нині трактується науковцями досить неоднозначно та порушує ряд суперечливих питань.
На тлі соціальних і політичних катаклізмів, що відбувались у ХХ столітті, сфера дозвілля часто виконувала функцію організуючого чинника в суспільному житті. Засобами культурно-просвітньої роботи владним структурам тривалий час вдавалося утримувати суспільство в «полоні» радянської ідеологічної системи. Тому в перші роки нової для України історичної реальності — незалежної демократичної держави — визначалась тенденція відмови або ж піддавання критиці досягнень організації дозвілевої сфери радянської доби.
Водночас, незаперечним є факт, що сфера дозвілля у вітчизняній культурі ХХ століття була каталізатором процесу самоусвідомлення нації. Особливо виразно це прослідковується у суспільному житті західноукраїнських земель. Упродовж століття вони неодноразово перебували в різних політичних системах, однак це не завадило їм зберегти свою національно-культурну ідентичність. Саме аматорська творчість відігравала у цьому процесі суттєве значення. <
Тому метою даного дослідження є спроба культурологічного аналізу дозвілевої сфери у х рр. на західноукраїнських землях як каталізатора національного піднесення суспільства. Вивчення історичного досвіду організації аматорської творчості дозволяє скласти картину закономірного розвитку непрофесійного мистецтва, якому притаманно реагувати на зміни, що відбувалися в суспільно-історичному процесі ХХ століття.
Індивідуальний відпочинок залежить від власних дозвіллевих орієнтацій та умов для їх реалізації. Природою в людині закладено здатність до творчої діяльності, яка залежить від міри її особистісних факторів. Завдяки творчій діяльності людина зберігає своє обличчя навіть в екстемальних соціальних і політичних умовах, які являють загрозу для самого життя людини. Особливої уваги заслуговують результати творчої діяльності, які в абсолютній більшості випадків правомірно розглядати як надійний індикатор соціокультурної природи творчості.
Вагомого змісту аматорська творчість набувала в умовах «політичної резервації» і ставала чи не єдиним фактором збереженя та вираження національної свідомості етноспільноти. Перебуваючи під впливом інонаціональних культурних традицій, аматорська творчість являлася найкращим способом організації і проведення змістовного дозвілля та концентрації духовних інтересів. Оскільки за своїм змістом була доступною всім верствам населення і не вимагала професійної підготовки та освіти. Аматорська творчість сприяла консолідації суспільства і була підгрунттям для реалізації національно-політичних інтересів.
На тлі переломних історичних подій, що відбувалися на початку ХХ століття, становище українських земель мало суперечливий характер. Новий поділ земель, який був завершений на початку 1920-х років, вцілому гальмував процес становлення державної спільноти, а отже, і її культури.
Внаслідок переділу європейської карти державами-переможницями І світової війни та програних національно-визвольних змагань 1914–1920 рр. Галичина та Волинь на два десятиліття опинилися у складі нововідродженої Польщі. Після тривалої дипломатичної боротьби 14 березня 1923 року Східну Галичину було остаточно приєднано до Польщі. До неї, згідно з Ризьким договором (березень 1921 р.) відійшла Західна Волинь [1,с. 29–33].
Такий хід політичних подій у х роках наклав відбиток на всі сфери життя, в тому числі і на культурно-просвітницьку діяльність. Відхід воєводства Волинського під володіння Польщі ненабагато змінив культурну ситуацію в цьому краї, який до цього перебував у складі царської імперії. Та ж сама заборона української мови, культури не могла не відбитись на розвитку національної свідомості населення.
Процеси полонізації дали про себе знати відразу ж, переслідуючи мету знищення українців як народності. За висловом польського міністра С.Грабовського, заперечувався сам факт існування української нації, натомість висувалася концепція «племенних культур» гуцулів, бойків, подолян, лемків, поліщуків, що були лише складовими «єдиної гармонійної польської культури» [2,с.33]. Прийнятий 1924 року польським парламентом закон забороняв користуватися у державних установах українською мовою.
21 травня 1921 року волинський воєвода видав розпорядження про заборону української мови на території воєводства. Були закриті майже всі українські школи, а вчителі-українці звільнені з роботи. Українців звільняли також з усіх державних установ, з залізничного транспорту тощо. Скрізь було запроваджено діловодство польською мовою, включаючи судові справи [3, с.34]. Утиски українського населення польською владою у всіх сферах діяльності викликали велике незадоволення серед населення, особливо інтелігенції та молоді.
«Ми в той час мали дуже небагато місця у цьому просторі, всі вулиці, написи, уряди, школи — все було виключно польське… Всі ми були на списку »нєпожодних'…Весь той зачумлений духом неволі клімат — чужий, ворожий, холодний, Домоклів меч постійного втручання чужої поліції, з містами, у яких лишень базарні сидухи та ярмаркові дядьки говорили твоєю мовою. Ганебне, нестерпне становище!« — так визначає тодішнє становище на волинських землях відомий український письменик Улас Самчук [4,с.139–141]. Саме в цьому осередку культурного життя відбувалася протидія польській власті у спробі нав’язування іншої культури.
На той час Волинь належала до найвідсталіших губерній щодо свого національно-державного вияву і була, як вважали поляки, «найкращим матеріалом для чергової денаціоналізації» [5,с.60]. Проте важливе значення мало те, що під володіння Польщі Волинь відійшла разом із Галиччиною, де рівень національної свідомості був значно вищим і культурно-просвітня діяльність якої давала всі підстави справедливо вважати себе центром української національної свідомості. Тому Галичина, як генератор національно-культурного відродження, стимулювала активізацію громадського життя Волині. Вагому роль у цьому процесі піднесення національної культури відіграла діяльність «Просвіти», яка розпочала свою роботу у Львові 1868 року [6,с.16].
На культурно-просвітницькій ниві аматорська творчість завжди відігравала важливу суспільну роль. Свій вираз вона знаходила у створенні аматорських гуртків: театрального, хорового, хореографічного та ін. Продовження кращих здобутків аматорського мистецтва другої половини ХІХ століття (розквіт театрального, хорового, музичного мистецтв, яким в значній мірі прислужилося аматорство) на початку ХХ століття було пригальмовано подіями Першої світової війни та революції. Проте саме цей період в історії відзначився бурхливим піднесенням, «відродженням» національної свідомості серед населення, хоча