Польські власті вживали різних заходів, щоб витіснити українців і з промисловості, торгівлі, з усіх галузей суспільно-політичного життя.

Окупаційна адміністрація з дозволу уряду вела політику окатоличення і ополячення українського населення. Ще до І-ої світової війни ініціатором окатоличення в селі Боднарові був римо-католицький священик Ян Непомуцин, який похований на сільському цвинтарі. Політика окатоличення і полонізації викликала в українського народу недовіру до поляків.

Шляхетські колонізатори забороняли вживання української мови в усіх ланках адміністративно-державного апарату, обмежували діяльність прогресивних культурно-освітніх закладів, закривали українські школи. Так, після проведеного в 1925-1926 роках так званого шкільного плебісциту, з 62 державних українських шкіл в Станіславівському повіті залишилося тільки 10, а решта було перетворено на польські. В Станіславові було 6 державних гімназій, з них 3 польські, лише по одній мали українці, євреї, німці. Було ще ряд приватних гімназій і шкіл. Всього в місті, крім гімназій, було 18 шкіл і одна духовна семінарія.

З села Боднарів в період з 1925 по 1939 рр. вчилися ??? студентки.

В університеті студіювали Михайло Дяченко, Олександр Луцький, Василь Бродович. В академії – Микола Дяченко.

В 1933 р. в Боднарові утворена 3-х класна школа. Директором школи була Божеслава Ляуруківна. В тому ж році заснована 1-класна польська школа. Після смерті Б. Ляуруківної директору школи в 1936 р. став В. Пенцак. По його смерті директором був М. Сороканюк.

В 1934 р. в Боднарові утворена ???, яка була поділена на 14 сільських громад.

1935 р. населення було 1955 чол. в т. ч. 1800 українців, 130 поляків, 25 євреїв. В селі була пошта, костел, ??? поліції, медичний пункт, млин, кузні (2), кравецька майстерня.

В 1937 р. до села Боднарова прибув сенатор Осип Луцький зі Львова в зв’язку з утворенням “Кооперативи Здоров’я” і на посаду лікаря був призначений І. Михайлівський.

21 червня 1931 року вийшов в Станіславові перший номер популярно-ілюстрованого тижневика “Українське життя”, а 2 травня 1937 р. – “Станіславські вісті”. Головний редактор Іван Стайничий.

Весь період польської окупації характеризується масовими виступами українського населення проти економічного і політичного гноблення. В містах відбуваються страйки і політичні маніфестації.

Так, у 1923 році в Станіславові відбулося 19, в 1937 р. – 28 страйків, з них 11 окупаційних.

В 20-30-х роках в Галичині українські діячі культури активно боролися за створення народного театру, завданням якого було згуртування демократичних сил на боротьбу за визволення і возз’єднання усіх українських земель.

В цей час окрім постійних народних театрів утворюються українські мандрівні музично-драматичні театри, які виступають в містах і селах краю. Мандрівні театри своєю діяльністю спричинилися до організації в селах аматорських гуртків.

В 1930-1935 рр. мандрівні музично-драматичні театри – І. Когутяка (директор театру з Станіславова) і театр С. Кононіва (директор театру з Східної України) побували в селі Боднарові. В читальні “Просвіти” ставили на сцені відомих українських драматургів п’єси і оперети: “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Ой, не ходи Грицю”, “Москаль-чарівник” та інші.

Актори театру професійною грою у виставах на сцені чарували всіх глядачів у залі. Колективи театру своїми виставами поширювала українську народну пісню, побут, звичаї і додавали відчути живий патріотичний подих національного відродження.

В Боднарові у читальні “Просвіти” був створений самодіяльний драматичний гурток, який ставив на сцені вистави українських п’єс. Гуртком керували Михайло Дяченко і Олекса Луцький. При читальні був організований хор (муж.), яким керували і були диригентами6 І. Шипарович з Сапогова, В. Смольський з Вістови і Осип Луцький з Боднарова. Хор співав на Богослужіннях в церкві, виступав на Шевченківських святах і концертах. Гуртував навколо себе молодь і українською піснею будив національні почуття.

Значну роль у національному відродженні села Боднарова в передвоєнний час відігравала громадська і просвітницька діяльність братів Дяченків.

Микола Дяченко (1894-1942) – один із подвижників “Просвіти” на Прикарпатті. Вчився в Українській Господарській Академії в м. ??? (Чехо-Словаччина). Після закінчення академії (1932 р.) працював агрономом-інженером у філії Краєвого товариства “Сільський Господар” в Станіславові, проживаючи в рідному селі.

Крім чисто професійних публікацій в періодиці, знаходимо ще його уцілілі рукописні фрагменти статей, рефератів, відчитів на засіданнях сільської читальні “Просвіти”, “Рідної Школи” з проблем філософії, релігії, моралі, політики, економіки. І тільки зовсім недавно зреалізовано друком деякі рукописні начерки, фрагменти статей, виступів вченого-агронома і громадського діяча Миколи Дяченка, зокрема в місцевих газетах “Нова зоря”, “Рідна земля” та в “Слові”.

Друга світова війна та передчасна смерть Миколи Дяченка (помер 4 квітня 1942 р. на 48 році життя) перервали його плідну працю на ниві духовного і просвітянського відродження нашого краю.

Не менш урожайним був передвоєнний період і для його молодшого брата Михайла Дяченка (1910-1952).

Колишній студент Львівського університету, молодий член ОУН, повернувшись із правничих студій, включився відразу у громадське політичне життя села Боднарова і краю.

В 1936 році Михайло Дяченко видав в Станіславові накладом читальні “Просвіти” Боднарова свою першу збірку “Іскри”. У передмові до цієї книжки писалося: “Шановний читачу! Прийми отсю книжку так радо, як я Тобі даю. Знай, що гроші, видані за неї – це жертва українській культурі. Чистий дохід з цієї книжки жертвується на будову Народного Дому в Боднарові”.

Та не збулася благородна мрія молодого поета. Наступив 1937 рік. Над Боднаровом нависли зловіщі тіні передвоєнного лихоліття. 27 січня 1937 року помер перший голова сільської “Просвіти” Григорій Луцький. Ось