В святі взяли участь хори з сіл: Угорники, Хриліна, Дрогомирчан і Павелча (нині Павлівка).

Щорічне свято на могилах Героїв Українських Січових Стрільців з переглядом зборових сил і національні зрілості українського народу. Герої не вмирають. Вони живуть у чинах мільйонів згуртованих однією думкою, з’єднаних однією волею, одним святим почуттям.

Агроном-інженер Микола Дяченко

В кожну неділю і свята молитися до храму Божого кликали церковні дзвони. Молитися ішли брати Микола і Михайло Дяченки. В церкві Микола Дяченко займав почесне місце коло дяків. Мав гарний голос і майже кожної неділі біля ??? посеред церкви тримаючи в руках святу книгу читав “Апостола”.

Пам’ятаю, з яким глибоким натхненням Микола Дяченко читав-співав Апостола і його кожне слово було наповнене святістю. Його солов’їний голос, здавалось, до небес злітав...

Мені юному гімназистові іноді приходило на думку, чому агроном-інженер Микола Дяченко оминувся зі своїм покликанням саном священика. Він крім природного чудового голосу мав ораторські здібності і міг бути добрим духовним пастором. І, мимоволі забувалися слова нашого генія Тараса Шевченка: “У всякого своя доля і свій шлях широкий...”.

Микола Дяченко в житті був скромною, високо культурною, освіченою, інтелігентною людиною. Постійно носив білі окуляри, на обличчі злегка усміхнений, стрункий, середнього росту. Мав завжди поважний вигляд. В роках був молодим, але ходив з гуцульським інкрустованим топірцем, який можливо хтось йому подарував. Йому завжди були притаманні високий патріотизм, професіоналізм та гуманність. Його добрі діла, чуйне ставлення до людей, щирість душі та відданість українській справі залишають світлий спомин у всіх, хто знав Миколу Дяченка.

1936 рік. Я вчився в Станіславській гімназії. Кожного дня з Боднарова доїжджав поїздом в Станіславів. Тоді агроном-інженер Микола Дяченко працював в Станіславові в Товаристві “Сільський Господар”. До праці постійно їхав поїздом в “шкільному” вагоні призначеному для учнів і студентів.

Пригадую собі, не доїжджаючи до станції ???, Микола Дяченко підходив ближче до вікна вагону і начебто когось виглядав... На станції в цей вагон входив його близький приятель і товариш Іван Стайничий. Він був головним редактором газети “Станіславівські вісті” і працював у Науковій Бібліотеці. У січні 1934 року в Станіславові заходом власника друкарні Степана Слюсарчука та Івана Стайничого створено видавництво український книжок “Універсальна бібліотека”. Першим випуском цієї бібліотеки було видання “Кобзаря” Тараса Шевченка.

У вагоні Микола Дяченко вів щиру розмову зі своїм приятелем Іваном Стайничим. Мені відчувалося, що вони були близькими однодумцями і їх єднала спільна ідея. Приємно було спостерігати за ними, коли вони вийшли з поїзду на ст. Станіслав і взявшись під руки, пішки йшли на працю на вул.. Голуховського (нині В. Чорновола).

Мені молодому гімназистові дуже хотілося в наших вчених брати собі приклад і йти в життя їхніми слідами.

В Галичині до 1939 р. було небагато української інтелігенції, але вони наполегливо і віддано працювали над піднесенням піднесенням духу, моралі, освіти, культури народу і були справжніми носіями української національної ідеї.

МАНІФЕСТ ВОЛІ І ДЕРЖАВНОСТІ

30 червня 1941 р. було проголошено Акт про відновлення незалежності української держави.

Звістка про відновлення Української держави розлетілась по всій Галичині і далеко за її межами. По селах і містах проходили політичні маніфестації.

В Боднарові члени ОУН організували виїзд в княжу столицю Галич. На маніфестаці їхали прибраними возами члени “Сокола”, “Просвіти” і ми з татом.

В Галич приїхали о 10 год. Рано. Свято відбувалося на площі біля р. Лукви. Була ??? Служба Божа, яку відправляли три священики. Співали хори. Були присутні представники німецької адміністрації. Після Богослужіння відбулась велика маніфестація, в якій взяли участь мешканці Галича і довколишніх сіл Станіславської округи. Представник від Головного Проводи ОУН зачитав АКТ ПРО ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

Опісля були промови і виступи. Потім відбувся загальний похід містом з національними синьо-жовтими прапорами. Співали українські патріотичні пісні. Маніфестацією керував член Проводу ОУН Володимир Пилипонько.

Акт про відновлення Незалежності Української держави був актом політичної зрілості та мужньої постави українського народу у важкий і вирішальний історичний момент.

Наступну документальну згадку про Боднарів знаходимо у листі-скарзі польського маршалка Роха Яблоновського і ченців французького ордену з Галичини від 11 вересня 1725 року до Львівського греко-католицького єпископа Атанасія Шептицького.

Позивачі вимагали зруйнувати новозбудовану Боднарівську церкву, оскільки в селі на землях галицьких ченців була вже стара церква, яка повністю перейшла в їхню власність і фактично стала костелом.

Проте громадяни Боднарова зуміли в 1725 році відстояти церкву і стати на заваді поширення латинського обряду на все село та цілу округу.

Парохом у цей складний період історії села був священик Стефан Рошкевич, два сини якого навчалися в середині 1700-х років у Львівській дієцезальній семінарії. Василь Рошкевич закінчив клас риторики в семінарії і після висвячення 15 березня 1785 року став парохом у своєму рідному селі. А йог брат Іван Рошкевич (нар. 1757 р.) був призначений 26 вересня 1787 року священиком у село Княжолуку Долинського деканату Львівської дієцезії.