Основою музичної культури була пісенна народна творчість. Тексти й мелодії скла-дали переважно народні поети, компози-тори - кобзарі, бандуристи, вони ж були і виконавцями. Кобзарі оспівували героїч-ну боротьбу народу з турками, татарами, іншими поневолювачами. Народними інструментами були бандура, кобза, гудок, волинка, бубни, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Великого поширення на-був танцювальний жанр — гопак, козачок, їхні мелодії були надзвичайно популяр-ними.

Джерелом театру були народні ігри. У той період розвивалося таке явище в історії театру, як діяльність скоморохів — співаків, музикантів, танцюристів, клоу-нів, фокусників, акробатів. Осілі скоморо-хи виступали під час свят. Мандрівні об'єд-нувалися у ватаги й переходили з місця на місце, відвідуючи й деякі інші країни. Скоморохи грали на майданах, на ярмар-ках просто неба, обходячись звичайними ширмами, за якими вони переодягалися. Вже їхній зовнішній вигляд - короткополий одяг (що вважалося гріхом), маски, «бісівська» поведінка, не кажучи про зміст їхнього мистецтва, спрямованого проти церкви й феодалів, — викликали незадо-волення держави і світських феодалів.

Руїна Києва в 1240 р. призвела до того, що київські митрополити перебралися до Во-лодимира Суздальського. Галицько-во-линські князі домоглися створення окремої Галицької митрополії, яка протрималася до кінця XIV ст. Москва, що набирала все більшого впливу, без порозуміння з патрі-архом на соборі 1448 р. обрала свого мит-рополита, поклавши початок незалежній Московській державі.

Литва з великим незадоволенням ди-вилася на церковну залежність від Мос-кви своїх українських і білоруських про-вінцій. Ольгерд добився висвячення для Литви митрополита Кипріяна, але той не-забаром утік до Москви. Остаточне роз-межування митрополій відбулося після утворення незалежної московської цер-кви і висвячення на Київську митропо-лію Григорія Болгарина (1458 р.). У ре-зультаті всі українські й білоруські землі надалі залишилися підпорядковані царгородському патріарху. Резиденція митро-полита київського, галицького і всієї Русі розташовувалася здебільшого у Вільно.

У Литві православна віра спочатку була панівною, державною. За Ягайла, який прийняв католицьку віру, це становище кардинально змінилося. Але вже в 30-х роках XV ст. обмеження щодо православ-них були скасовані. Незважаючи на це, становище православної знаті Великого князівства Литовського погіршилося. Тому частина князів і бояр Чернігово-Сіверщини перейшла на бік Москви. Інші поступово покатоличувалися, аби мати доступ до керівного становища в польсь-ко-литовській державі.

Серед причин занепаду православної церкви в литовській Україні було падін-ня авторитету митрополита, якого призна-чав переважно сам князь. На посаду єпис-копа висували здебільшого представників світської знаті. Ставши єпископом, такий шляхтич часто зовсім не переймався цер-ковними інтересами, зберігав світські звички, інколи єпископами ставали цілком негідні з моральної точки зору люди. Великої шкоди церкві завдавав пат-ронат світських людей над церквами й мо-настирями. Магнати, у володіннях яких були церкви й монастирі, розглядали їх як свою власність. Становище віруючих ус-кладнювалося, коли вельможа-патрон пе-реходив з православної віри в іншу.

Дезорганізована церква не могла підтри-мувати українські духовні традиції, збері-гати українську мову, народність в умовах наступу полонізації та покатоличення.

Культурне життя українських земель в той період перебувало під постійною загро-зою заборони й викорінення. Багато цін-них пам'яток загинуло. В цей період укра-їнський народ втратив державу, йому загрожувала повна асиміляція. Культура України середньовіччя була проміж-ним етапом між культурою Київсь-кої держави й культурою національ-ного пробудження XVII ст. В ній пере-хрещувалися проміння духовності Сходу й Заходу.