У системі українського строю гуцульське народне вбрання має особливу цінність: воно збереглося в живому побутованні від давніх часів до наших днів, повноцінно функціонувало ще в середині нинішнього століття, тоді як в інших регіонах в ужитку залишилося лише окремі предмети традиційної ноші. [3] [3] Домашевський М. Історія Гуцульщини, Т.6.-Львів:, Голос, 2001. – С.276

Комплекс традиційного чоловічого вбрання Гуцульщини включає набір нош, поєднаних, як повсюдно в Україні, у такі групи: головні убори, плечова і поясна одіж, верхнє вбрання, взуття і ноша для ніг.

Традиційному народному одягу гуцулів притаманні строгість, прямолінійність форм силуету. Компоненти одягу оздоблювалися різноманітними техніками: вишивкою, тканням, плетінням із вовни та шкіри, металевими прикрасами. (Рис. 1)

Для чоловічого гуцульського вбрання характерна довга біла полотняна сорочка, скроєна у перекидку або з плечовими швами. Поясною чоловічою ношею були штани: полотняні – на теплу погоду, сукняні – на холодну. Полотняні штани – поркениці, портяниці – шили з домотканого сукна, виробленого з ручно пряденої вовни натуральних кольорів (чорного, темно-коричневого, білого). Повсій Гуцульщині поширені святкові штани з фарбованого червоного сукна-крашениці.

Стійкий, неухильний від традиії спосіб ношення штанів та сорочки – також характерна ознака гуцульського народного вбрання і вихідна позиція формування комплексу. Довгу, до колін, сорочку одягали поверх штанів, і вже поній стан оперізували шкіряним поясом та надівали тобівку чи калитку. Ношення пояса чи тобівки на сорочці – характерна ознака гуцульського чоловічого строю. Пояси були різноманіьні, їх старанно виготовляли, про них дуже дбали в ношенні. Шкіряні пояси чоловіки робили для себе самі. Всередину між паси пояса можна було покласти гроші, гаманець, люльку, кресало та інші дрібні речі, які потрібно мати, особливо в дорозі. Шкіряні пояси виділяються великою кількостю оздоб з білого і жовтого металу. Поверх широкого пояса гоцули носили щей пояс з металу- резіть, ретязь. Не менш різноманітними були й вовняні ткані пояси - широкі й вузькі, викінченими тороками чи китицями, різнобарвні, яскраві, ошатні.[3] [3] Домашевський М. Історія Гуцульщини, Т.6.-Львів:, Голос, 2001. – С.302.

(Рис.2)

Одяг гуцула доповнювався також тобівками, ташками, порохівницями, гаманцями і карбачом. (Рис. 2,3) Тобівки були квадратної (Рис. 4а, б, 5в) або завкругленої форми (Рис. 4в, 5а, б), одна сторона яких повністю покрита тисненою мідною бляхою (Рис. 4а) чи облямована і поділена бобриками на поля (Рис. 5в), або набита мідними “ціточками”. (Рис. 4б) Накривка “новітньої” торби вибина нейзільберовими “писаними бовтиціми” і “бобриками”. Плоскі ташки квадратної форми були компонентами костюму, інколи в них зберігали гроші, цінні папери. Відомими майстрами по виготовленню “старосвіцьких” і “новітніх” торб були Федір Якіб’юк та Никола і Дмитро Дудчаки. Деякі майстри підписували свої вироби, як от, наприклад, напис на тобівці “Петро Процюк, син Василя в Криворівні”.[9] [9] Чайковська Л. Вироби зі шкіри. Музей етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України. – Л.: путівник, 1996. – С. 26.

Поверх сорочки, пояса і тобівки одягали хутряну безрукавку-кептар. Це найважливіша плечова ноша, яку гуцули, чоловіки, жінки і діти, що називається, не скидали з плечей. Виготовляли їх з добре вироблених шкур. Шкіру залишали білою, добре відбіленою. За незмінності форми існує багато різновидів кептаря, так що сторонньому спостерігачеві здається, ніби вони всі різні. Оздоблення і колорит кептарів створюють їх локальні різновиди. Та якими різноманітними не були кептарі при спеціальному приглядання до них, кептар є кептарм – незмінна, яскрва і самобутня складова частина гуцульського традиційного народного строю, і вже тільки по кептареві гуцула можна пізнати скрізь, навіть на іншому континенті.

Штани, сорочка . тобівка й пояс з кептарем (звичайно ж, і постоли з капчурами) – це вже комплекс вбрання, первинний і найуживаніший, побутовий. Так вбирався гуцул щодня, в теплу і холодну пору року, тільки в холодну поверх кептаря одягав верхній одяг.

Група верхнього гуцульського вбрання складається з невеликої кількості ноші: сердак, (петик, петак), гуня, гугля, опанча, байбарак, манта, кожух, кептар.

Найпоширенішою сукняною верхньою одіжжю є сердак. Сердаки побутували по всій Гуцульщині як чоловіче і жіноче вбрання, лиш у кожній місцевості був переважаючий колір та дещо відмінне оздоблення.

Паралельно з сердаком побутували різновиди сукняного одягу, подібного або й ідентичного за кроєм, але з сукна різного ґатунку, відмінним оздобленням та функціонуванням. Таким є байбарак, що повторює за кроєм сердак і шиється з грубішого сукна. Подібний і «патек», переважно з чорного, легшого тоншого сукна. Серед короткополого сукняного вбрання Гуцульщини особливу увагу привертають два види ноші – гугля та гуня. [3] [3] Домашевський М. Історія Гуцульщини, Т.6.-Львів:, Голос, 2001. – С.313.

Верхнім вбранням, спорідненим з гуглею і гунею, була манта.Це плащовидна ноша – широка й довга, з рукавами й каманком (капюшоном). Як і по всій Україні, у зимовий час на Гуцульщині носили кожухи. Вирізнялися вони тим, що були короткі, до колін, та з оздобленням. На полах, в стані, рукавах їх прикрашали і вишивкою, і аплікацією.

Характерним показником регіонального комплексу чоловічого гуцульського вбрання є головні убори. Гуцули не стригли коротко волосся. І старші чоловіки, і парубки носили довге, до плечей, волосся, розчесане на проділ. Головні убори чоловіків на Гуцульщині були дуже нарядними. Влітку гуцули носили крисаню – чорний