Зимою носили кучми – шапки з овечого хутра; клепані – із сукнями або шкіряним верхом; джумері – з чорного смужку.

Традиційне взуття гуцулів – чоловіків, жінок, дітей – також старовинне і незмінне. Це саморобні гостроносі постоли з грубої шкіри. Постоли – загальнослов’янська форма взуття, відома з курганних поховань І тисячоліття нашої ери. Виготовляли постоли з вологої шкіри, користуючись ножем, долотом. Цей простий вид взуття не шили, а стягували. На Гуцульщині й по нині зберігся термін, що точно відбиває спосіб виготовлення – “морщити постоли”. Традиційними, широко відомими є святкові постоли із світло-жовтої шкіри з гострими, задертими догори носками. Ця форма свідчить про древність даного виду. Вона нагадує, як писав Я. Головацький, середньовічне взуття.

Комплекс святкового, прилюдного вбрання гуцулів складається не тільки з покращеної одежі, багатше й пишніше оздобленої, а й з великої кількості додаткових прикрас та доповнень. Серед них обов’язковими, традиційно звичними були вовняні і шкіряні сумки. Вовняні тайстри та дзобанки - ткані в смужку або клітинку, квітковані й з орнітоморфними мотивами. Носили через плече на тканих з різнокольорової вовни поясах. Шкіряні тобівки, ташки оздоблювали накладками з орнітоморфними або зооморфними мотивами, металевими ґудзиками та капслями так само старанно оформленими, як і пояси. Носили через плече на ремінних поясах. Святково вбранні гуцули носили в руках декоровані топірці і палиці.

Додатковими прикрасами були також персні, застібки до одягу, ланцюжки-ретязі, нагрудні хрестики, медальйони. Всі ці вироби вони виготовляли своїми руками в домашньому господарстві, вкладаючи в них душу і художній хист.

Різновид майстерності - ткацтва, шиття, обробки металів і шкіри з'єдналися в гуцулів у дивній композиційній цілісності, щоб створити цілісний, неповторний у своєму декоративному звучанні вигляд національного костюма.

Хоча костюм у його класичному виді, із усіма необхідними в старовину атрибутами, тепер зустрічається рідко, національні традиції в цій області далеко не втрачені. Жінки як і раніше прикрашають сорочки тонкої вишивкою, досі живе майстерність виготовлення узорчатих частин одежі, взуття, ременів, сумок, декорованих металом.

Про свій костюм горяни говорять, що він підкреслює в гуцула чоловічність, у гуцулки - красу. Народні уявлення про образ чоловіка пов’язані з хоробрістю та вдачею. [10] [10] Гоберман Д. Н. Искуство гуцулов. – М.: Советский художник, 1980. – С. 35. Чи не цих рис додавали його високій статній фігурі широкий ремінь, сокирка, зброя, порохівниці, тобівки тощо.

Розділ 2

Художньо-стильові особливості тобівок на Гуцульщині

Класифікацію народних виробів зі шкіри можна проводити кількома ознаками: матеріалом (виходячи із способів обробки сировини), видом, формою, побутовим призначенням тощо. У зв’язку з цим виділяємо вироби із шевського товару (взуття, ремені, сумки), овчини (кожухи, шапки), з лимарщини (упряж, ремені). [7] [7] Горинь Г. Й. Шкіряні промисли західних областей України (друга пол. ХІХ – ХХ ст.) – К.: Наук. думка, 1986. – С. 73.

Із шевського товару крім взуття народні майстри виготовляли ще ремені, сумки, гаманці та інші дрібні вжиткові вироби. Найдавнішими центрами виготовлення виробів з “ременю” у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. на Гуцульщині були Косівщина (Річка, Снідавка, Брустори, Шепіт, Уторопи, Косів),Верховина (Криворівня, Красноїлів, Голови).

Відомими “на всі гори”, як кажуть літні гоцули, було мистецтво І. Д. Кіщука (1874-1945) із с.Річки та Ф. Якіб’юка (1877-1959) із с.Снідавки. Нині їх вироби зберігаються у музеях Івано-Франківська, Коломиї, Косова. Провідними гуцульськими майстрами художньої обробки шкіри були також Теодор Мегединюк, Михайло Мартищук, Микола Медвідчук, Степан і Дмитро Пітеляки із с.Річки, Никола Дудчак і його син Дмитро та Лук’ян Миклащук із с.Брустори, Микола Вінтоняк з Косова, Лукин Якіб’юк із Снідавки. На Верховині відомі майстри – Процюк (Криворівня), Іван Миронюк (Красноїлів). [7] [7] Там же … - С. 68.

Загалом при створенні робіт мають місце ніби два нероздільних процеси: духовний і ма-теріальний, тобто виробничий.

Художня довершеність виробів народного мистецтва великою мірою є наслід-ком глибокого розуміння майстром пластичних можливостей матеріалу. Що-разу в його руках народжується маленьке диво, тому що в самому процесі праці матеріалізуються не лише професійні навички майстра, але і його поетичне сприйняття світу, невичерпна фантазія. Народні майстри - тонкі й чуйні худож-ники. Вони добре розуміють, що мистецька річ цінна творчою фантазією, та-лантом, а не підробкою під багатий матеріал. [11] [11] Велігоцька Н. І. Сучасне українське народне мистецтво. Альбом. – К.: Мистецтво, 1976.

Характер художнього вирішення тобівки у процесі історичного розвитку безперечно, зазнавав змін, удосконалювався, відповідно до пануючих на певному періоді понять про красу. Водночас важливу роль тут відігравав фактор традиційності. Нарядність тобівки не обмежувалася лише декором, а проявлялася також у формі, конструкції, розмірах.

Типи та форми тобівок.

Значне поширення в цьому етнографічному районі мали також чоловічі юхтові “тобівки” (“табівки”) – плоскі сумки (26х21х3 см; 27х24х2,5 см) на довгому ремені. Вони були розраховані на зберігання і транспортування дрібних повсякденних предметів. Вони доповнювали чоловічий одяг і у значній мірі декоративне призначення.

Тобівки протягом ХІХ ст. зазнали певних змін у формі та оздобленні. Давніші, так звані “старовіцькі”, були розміром близько 26х22х2 см., прямокутні, з кришкою, яка закривала всю передню частину корпусу. (Рис. 6)

У кінці ХІХ ст. ці тобівки змінились на півкруглі, менші за розміром, але місткіші за рахунок збільшення їх ширини. (Рис.