Толока і Осередок лежать на лівому березі Лючки, за Осередком — куток Гора. На Толоці стоїть церква з цвинтарем, трохи далі — крамниця, а до 2005 року була ще й школа.

На південному боці Осередка при головній дорозі є закритий ще в XIX ст. цвинтар, на якому збереглися два хрести з нерозбірливими написами. Посередині цього кутка є крамниця, а в північній його частині ще в 1930-і роки побудували адміністративний будинок — ґміну.

На Горі міститься багато сільських хат від Мишина аж до Нижнього Вербіжа, що йому належить північна частина Гори.

Посередині Верхнього Вербіжа в'ється дорога з Коломиї на Яблунів і в гори. На захід від неї є дві менші дороги. Одна з них веде на куток Толоку і тягнеться до лісу. Нею можна також зайти до Дученкового берега і до Дуброви. Друга дорога іде до церкви і виходить на Толоку.

На схід від головної дороги є три відгалуження. Одне з них іде по межі Вербіжів на Спас попри нижньовербізьку церкву і перетинає там куток Чернич.

На південь кутка Осередок є кут Млинівки над Лючкою. Там колись стояв млин, а під горою, за урочищем Лисина знайдено сліди підземних ходів у Гору. Місцеві хлопчаки заходили в ті печери. На березі гори є ще кілька териконів. Там за Австрії викопували буре вугілля.

Посередині села від головної дороги на схід бере початок Циганська вулиця. Називається вона так тому, що колись тут жила родина циганів на чолі з ковалем Микитою, який робив сапи, вила, направляв сокири.

По межі сіл Мишина й Верхнього Вербіжа є вулиця Зібранівка, а за нею куток Борисівка.

Перші відомості про кількість населення Верхнього ербіжа маємо за 1880 рік, коли тут у 196 хатах мешкало 912 осіб: 893 українці, 13 жидів і 6 осіб, які належали до римо-католицької конфесії. У 1883 році тут мешкало 979 українців; у 1893 році — 1028 українців, 48 жидів і ЗО осіб римо-католицького віровизнання; у 1911 році — 1218 українців, 46 жидів, 40 римо-католиків; у 1925 році — 1220 українців, 38 жидів, 22 римо-католики; у 1931 році у 321 хаті мешкало 1299 осіб. На перше січня 1939 року людність Вербіжа Вижного складала: 1355 українців, 10 поляків, 5 жидів. У 2000-ому році у 520 дворах мешкали 1542 особи. У 2005 році у Верхньому Вербіжі нараховувався 1501 житель, стояло 527 дворів. У першому півріччі 2006 року тут народилося троє дітей, а померло 13 мешканців.

Як бачимо, від 1939 року населення села збільшується низькими темпами. Основна причина такого демоґрафічного стану — репресії російсько-комуністичної окупаційної влади проти місцевого українського корінного населення, Друга світова війна, сучасна трудова міґрація, занепад духовності й моралі.

За національним складом усі мешканці Верхнього Вербіжа — українці. Найстаріший житель села — Марія Федорівна Вінтоняк,1919 р. н.

Загальна земельна площа села становить 785,5 га.

Важко встановити, коли людина вперше осіла на теренах нинішнього Верхнього Вербіжа. Прикарпатський археолог Богдан Томенчук у 1987 році виявив біля сільської церкви поселення голіградської культури фракійського гольштату, яке датується X-VIII ст. до Різдва Христового. Отже ж, ще три тисячі літ тому у Верхньому Вербіжі вже жили люди!

У навколишніх селах виявлено ще давніші сліди людини, зокрема тут мешкали наші прапредки — трипільці. А Трипільська культура є давнішою за шумерську і єгипетську, лише світ не хоче це визнати через те, що Україна досі не має своєї міцної держави й національної ідеології. На благодатній українській землі споконвіку мешкали люди. Є версії того, що біблійні галілеяни, з яких походив Ісус Христос, були нашими пращурами-галичанами. І рано чи пізно світ змушений буде змиритися з українською правдою, скільки б це не забрало часу!

За народними переказами, давня дорога з Коломиї на гори пролягала рікою Лючкою аж майже до кінця Верхнього Вербіжа, а тут вона різко повертала праворуч і тяглася до Дуброви. Лісом ця дорога переходила на терени нинішнього Великого Ключева і йшла його краєм на Печеніжин, Малий Ключів, Рунґури і вище в Карпати. Якщо простежити назви забутих урочищ цих сіл, то вимальовується доволі ясна картина. Так у Верхньому Вербіжі маємо Городище — поселення, де жили наші предки, попри ту дорогу у Великому Ключеві є урочище Погорільці, де за переказами було прадавнє поселення, яке вигоріло, а чи його спалили. Далі йде Городище і Катеринина могила у Малому Ключеві — найвища точка, з якої видно величезний засяг території. Виходить, що ці поселення мирно собі існували попри дорогу, однак були кимось зруйновані. Хто тут жив? Білі хорвати? Тиверці й уличі? Хто їх зруйнував?

Мешканці Верхнього Вербіжа у XIX ст. володіл невеликими ділянками землі, на яких тяжко працювал сім'ями від ранку до вечора. У той час 113 морґів городів пасовиськ, 57 морґів лугів перебувало у державній власност а 402 морґи орної землі, 416 морґів лугів і городів, 10 морґи пасовиськ у приватній власності. Згідно з земельної книгою за 1858 рік частиною вербізьких ґрунтів володіл ґазди з Великого Ключева, а частина перебувала у рука польського дідича Клєського. В селі, як і в Галичині назагал існувала проблема землі. Це змушувало шукати виходу і скрутного становища.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. у Верхньому Вербіжі з'явилася школа. Вона складалася з двох