У 1887 році в селі заснували читальню, до якої вписалося 40 членів. Це була, мабуть, читальня Общества ім. Качковського, тобто москвофільська читальня, бо сам о. Левицький, як згадувалося вище, крім греко-католицької віри сповідував ще й москвофільські ідеї.

У 1919 році Галичину вдруге окупували поляки. Вербіж Вижний став належати до Печеніжинського повіту Станіславівського воєводства. Згодом, коли в 1934 році в Польщі відбулася адміністративно-територіальна реформа, то село стало центром ґміни, до якої належало кілька навколишніх сіл.

У 1939 році Польська держава дещо послабила свій режим. Це було ознакою кожної імперії, яка мале розпастися. У Європі віяло війною, і першого вересня фашистська Німеччина напала на панську Польщу. Гонорове польська напівімперія швидко впала. Через Коломик драпали на Румунію варшавські верховоди, полишивше напризволяще свій народ та рятуючи власну шкуру. Селами ходила чутка, що поляки ріжуть українців. Галичани тішилися, що нарешті позбулися ненависного польського ярма, однак насторожувалися перед новим окупантом, братами зі Сходу, як вони себе називали, або першими совітами, як називали їх у нас.

У польсько-німецькій війні 1939 року брало участь багате галичан-українців. Були серед них й уродженці Верхнього Вербіжа.

Дев'ятнадцятого вересня 1939 року Червона армія примаршерувала до Коломиї. Гуцули й покутяни побачили незвичне військо в обмотках. Солдати були збідовані, любили вигадувати й брехати про те, що в совітів «усьо єсть». Радянська влада стала заводити свої порядки, які стосувалися більше заборон ніж демократичних свобод. Так у Галичині ці перші совіти закрили всі українські партії, товариства і громадські організації, а також приватні підприємства, часописи, видавництва. Усе, що належало комусь, стало «нашим», а фактично державним.

У Верхньому Вербіжі зорґанізували сільську раду. Головами сільради у ті роки були Андрій Сербенюк та Федір Козьмин. Замість читальні «Просвіти» відкрили клуб, в якому часто влаштовували різні мітинги і виступи більшовицьких аґітаторів, а також демонстрували кінострічки.

Навесні 1941 року багато чоловіків з Верхнього Вербіжа прикликали у Червону армію, що фактично свідчило про мобілізацію.

Уранці 22 червня мешканці Вербіжів почули якийсь дивний і моторошний гуркіт над Коломиєю, а відтак побачили в небі літаки. Через кілька годин до села вернулися ті, що працювали на корницькому летовищі. Вони повідомили, що німецькі літаки бомбили аеродром у Корничі та залізничну станцію в Коломиї. Всі зрозуміли — це війна! Незабаром з Коломиї повернулися ті, яких туди брали на перепідготовку. Вони в мундирах втекли додому, але зброї не мали.

30 березня 1944 року радянські війська вже захопили Коломию, відтак і лівобережну частину Коломийщини. Німці здали ці терени фактично без бою. Проте, на першому карпатському гірському хребті в селах правобережної Коломийщини міцно отаборилися частини Угорської армії, \ з якими радянські війська вели кількамісячні кровопролитні бої. Цікаво, що у той період кілька днів у Верхньому Вербіжі не було жодних військ, лише вряди-годи з Коломиї у село заскакували невеличкі групи радянських солдатів і забирали в господарів якусь живність (бичка, вівцю, теля), даючи пусті папірці-розписки.

Другі совіти вслід за військами встановлювали владу. Так уже в ті воєнні дні існував Печеніжинський район, але його центр містився в Коломиї. У Верхньому Вербіжі призначили голову сільради. Ним став Яків Юрійович Андрушко. У середині квітня 1944-го усіх парубків і молодих ґаздів прикликали до Радянської армії. Т. зв. десятники ходили від хати до хати і облікували чоловіків 1894-1926 р. н. Кожному з них одразу ж вручали повістку прибути до сільради на медкомісію і «відправки» в армію. А щоби чоловіки не втікали, то у визначений день до Верхнього Вербіжа приїхав величезний військовий загін, який оточив село. До сільради потягнулися фактично всі люди: і призовники, і їхні рідні. Там сиділа комісія, а в ній лікар, який комісував лише явних калік. Зразу ж з сільради верхньовербізьких чоловіків вишикували в колону і відправили на коломийський збірний пункт.

У серпні 1944-го фронт перенісся за карпатські верхи і російсько-комуністична окупаційна влада, або другі совіти взялися за встановлення своїх порядків.

Найперше совітам ішлося про те, аби знищити національно-визвольний рух — відділи У ПА і боївки ОУН. Тому в Коломию вони додатково завезли енкаведистські й десантні війська, які складалися з навчених червоних головорізів. Верхньовербізькі націоналісти, знаючи поведінку совітів, зняли зі стрілецької могли хрест і закопали його коло церкви, а також викопали капсулу з прізвищами та надійно її заховали.

У національно-визвольній війні українського народу проти фашистських і російсько-комуністичних окупантів брала участь більша частина людей Верхнього Вербіжа. З них загинули у боях, від ран, хвороб та в концтаборах і на засланні майже 30 осіб. Репресовано ж було майже 60 осіб.

У лютому 1949 року у Верхньому Вербіжі під примусом більшовицькі зайди відновили колгосп «Нове життя». Починалося справді «нове життя». Надбані й плекані століттями землі та ліси в один момент переходили совіцькій владі, «моє» ставало «нашим».

У 1950-і роки правління колгоспу «Заповіт Леніна» у Великому Ключеві, до якого належав і Верхній Вербіж, перебрало верхньовербізький млин з Нижнього Вербіжа на територію колгоспу. Проте, типова совіцька безгосподарність призвела до того, що одна половина млина опинилася у Великому Ключеві, а друга у Верхньому Вербіжі. І млина, який століттям слугував людям, не стало... Колгосп у Верхньому