Кобзарі та лірники
Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.
Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконавстві. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції – конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодекламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу.
Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників.
ХХ століття внесло свої корективи, і думи, як жанр втратили своє значення. Вони являють перш за все науковий інтерес і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з’явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народа. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандуристське мистецтво, то термін – бандурництво чи сучасні бандуристи.
З ЖИТТЯ КОБЗАРІВ ТА ЛІРНИКІВ
Невід’ємною частиною традиційного сільського та й міського громадського побуту аж до початку ХХ сторіччя було кобзарство і лірництво. Кобзарями (бандуристами) і лірниками – мандрівними музикантами й співцями ставали, як правило, сліпі (повністю чи частково) люди. Відомі випадки, коли в їхнє середовище потрапляли люди з іншими фізичними вадами – криві, епілептики. Жінки серед сліпих співців були винятком із правила. Зокрема, жінки-майстрині відомі серед лірників Житомирщини.
Кобзарі і лірники різнилися між собою своїми інструментами і репертуаром. Кобза, як відомо, – досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра ж, теж будучи струнним інструментом, має клявіші і особливе коліщатко, яке крутять за допомогою ручки. Крім цього, відмінності полягали в тому, що думи в основному виконувалися кобзарями, а для репертуару лірників більш характерними були вірші духовного змісту. Різниця в репертуарі кобзарів і лірників пов’язувалась якоюсь мірою з інструментами, оскільки „багата строєм” бандура більш придатна для виконання світських пісень, ніж „тягуча ліра”. Втім думи співали й лірники, хоча й рідше, ніж кобзарі. Ще одна відмінність стосувалася реґіону поширення лірництва й кобзарства. Справа в тому, що якщо лірництво побутувало на всій території Середньої Наддніпрянщини, то кобзарство було характерним переважно для Лівобережжя. В давнину кобза, як відомо, була улюбленим музичним інструментом запорозьких козаків. Очевидно, від низ вона поширилася в такому „козацькому” районі, як Гетьманщина, територія якої збігалась з регіоном поширення кобзи в ХІХ сторіччі.
Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, ходили по селах і містах. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, запрошували їх на весілля, хрестини тощо. На ярмарки та храмові свята збиралися цілі гурти лірників і кобзарів. Крім цього, вони ходили поодинці по селах і містах.
Співали кобзарі та лірники думи, псальми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них вміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні.
Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива. Найбільше активізувалися вони у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо на осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля. Люди платили мандрівним музикантам продуктами й грішми. Причому як самі кобзарі та лірники, так і слухачі таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.
Лірники та кобзарі в способі життя і в мандрівному побуті мали багато спільного з жебраками. По ярмарках мандрівні співці й жебраки також часто ходили разом. У народі їх, як і жебраків, називали в більшості однаково: „старцями”, „дідами”. Це все, очевидно, свідчить про спорідненість жебрацтва і мандрівного кобзарства й лірництва. Разом з тим суспільне становище кобзарів-лірників і жебраків було різним. Лірники, хоч і