Поховання жінки в традиційному українському строї (довга вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок) досліджено археологами біля варязького центру м.Бірки у Південній Швеції. Шведські вчені датують його Х ст. і вважають похованням слов’янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь11. На думку фахівців-етнографів костюм похованої аналогічний вбранню українок Середнього Подніпров’я. Багатий український фольклор (народні пісні, козацькі думи, повір’я, казки, легенди, щедрівки, колядки, звичаї тощо), а також прикладне мистецтво (вишивка, різьба по дереву, писанки, настінний розпис тощо) значною мірою визначають етнічне обличчя українців. Враховуючи архаїчну, дохристиянську семантику, всі ці народні традиції пізньосередньовічна Україна дістала у спадок від Київської Русі і навіть з більш давніх язичницьких часів. Важливим етновизначальним елементом будь-якого етносу є мова. Завдяки багаторічним дослідженням О.Потебні, А.Кримського, Ю.Шевельова12, О.Тараненка, Г.Півторака13, В.Німчука та багатьох інших українських лінгвістів, маємо всі підстави твердити, що княжі Київ, Галич, Чернігів говорили українською на давньоруському етапі її розвитку. На думку А.Кримського, «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця: і в ній аж надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має вже в собі величезну частину сьогочасних особливостей»14. Козацтво як феномен — є одним із найсуттєвіших факторів, що вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу українську державу — Гетьманщину.

Однак козацтво не є специфічним явищем обмеженого пізнім середньовіччям періоду української історії. Воно закономірно породжене своєрідним геополітичним місцем України на карті Європи. Розташована на рубежі європейської цивілізації та агресивного Степу, Україна протягом своєї історії продукувала верству воїнів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нації15. Ця верства існувала вже в першій українській державі — Русі. Згадайте богатирські застави на степовому порубіжжі, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі Степом руських князів. Ватаги бродників та берладників ХІІ — ХІІІ ст.ст. крім ухідництва і торгівлі воювали з степовиками. Культурний комплекс українського козацтва містить багато архаїчних елементів, що генетично пов’язують його з княжою дружиною. Маються на увазі родинний принцип формування ватаг, лицарський кодекс поведінки, дуже архаїчні культи коня, меча-шаблі, воїна-звіра, червоної китайки, специфічні зовнішні риси (оселедець, вуса, традиція гоління бороди тощо). Більшість цих паралелей пояснюється тим, що військова культура європейських народів, в т. ч. середньовічного лицарства, формувалась на дуже давньому загальноіндоєвропейському культурному фундаменті16. Невід’ємним елементом останнього є співці військової слави, які властиві як західно-європейському лицарству (барди, скальди, трувери тощо), так і українському козацтву (кобзарі). Безпосередній попередник кобзарів пізнього середньовіччя дружинний співець Боян, «що свої віщі персти на живії струни накладав, — вони вже самі князю славу рокотали». Козацькі думи мають прямі аналогії за структурою, формою, змістом, образами як у лицарських епосах Західної Європи та богатир- ських билинах київського циклу, так і в дружинному епосі «Слово о полку Ігоревім», який не випадково звуть першою козацькою думою. Крім того, на думку Г.Півторака, майже половина лексики давньоруського епосу — це надбання давньоукраїнських діалектів ХІІ ст.17. Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме дружинні звичаї Х — ХІV ст.ст. Н.Яковенко переконливо показала як дрібна українська шляхта Волині ХІV — XVI ст.ст. після Люблінської унії 1569 р. опинилася на соціальному маргінесі Польської держави. Вона й очолила щойно народжене козацтво Подніпров’я, принісши в його середовище державотворчі традиції та військову ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі. Український дух «Слова...» та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В.Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. «Нельзя не заметить чего-то общего между «Словом о полку Игоревом» и козацкими малороссийскими песнями», — пише «несамовитий» революціонер В.Бєлінський.18 Інший росіянин О.Пипін вторує йому: «Как древний Святослав с его чубом и его нравом напомнит в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слово о полку Игоревом» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе»19. Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та безсмертних творах Т.Шевченка та М.Гоголя. Отже,